Здійснене дослідження дало підстави для таких висновків. Останні десятиліття ХХ-го і початку ХХІ століть позначені бурхливим зростанням транснаціональних акторів світової політики. Дедалі помітнішими з них стають неурядові організації і транснаціональні корпорації. Із звичайних об’єктів міжнародного права вони перетворилися нині в повноцінні дійові особи міжнародних відносин мультицентричного світу. Ця еволюція має особливо вражаючий вигляд на тлі аналізу тих взаємодій, які спостерігаються між НУО і ТНК, з одного боку, та МУО і державами – з іншого. Нині транснаціональні актори становлять невід’ємну частину міжнародних відносин: вони презентовані в системі багатосторонніх взаємодій, переговорів, глобальних економічних і фінансових процесів, масових протестних рухів і т.д. ТНА намагаються відігравати в цій системі самостійну роль, вносити в неї зміни, що відповідають їхнім власним цілям, сприяють формуванню транснаціональних мереж. Вони створюють нову атмосферу міжнародного середовища, дедалі більше втручаються у ті сфери, які традиційно належать до компетенції держави (безпека, економічні санкції, гуманітарне втручання, миротворчість та ін.). Має сенс, отже, ідея про становлення формату „трикутної дипломатії”, сторонами якої є держави, НУО і ТНК. Існуючі критерії неурядових організацій не відзначаються чіткістю, дозволяючи як занадто вузьке, таке і надто широке їх тлумачення. Нерідко використовуються інші поняття: „міжнародні асоціації”, „асоціації міжнародної солідарності”, „транснаціональні асоціації”, „організації громадянського суспільства”. Дисертантка вважає, що термін „неурядові організації” має бути збережений через те, що найповніше відбиває суть поняття, використовується в документах ООН: має широкий обіг у політичній практиці. Водночас, зміст поняття, з огляду на його дедалі зростаюче поширення на різні сфери, варто уточнити: додати критерій легітимності, під яким розуміється можливість співробітництва держав і міжнародних інститутів з відповідними неурядовими структурами. Позиціонуючи себе як „противагу” державам, часто виступаючи з гострою критикою їх (особливо в питаннях дотримання індивідуальних прав і свободи), НУО в той же час стали необхідними партнерами держав у таких сферах, як допомога розвиткові, захист прав людини, захист довкілля. Чимало з них набули нині консультативного статусу при різних міжнародних інститутах. Крім того, скликання світового масштабу конференцій (що почастішало з дев’яностих років ХХ ст.) для обговорення актуальних проблем довкілля, демографії, умов проживання, прав людини, становища жінок тощо, виражає волю держав асоціювати НУО в міжнародну політичну систему як представників громадянського суспільства. Транснаціональні корпорації, маючи важливі інструменти тиску (інвестиції, зайнятість, платіжний баланс) і використовуючи своє провідне становище на світових ринках, здатні суттєво впливати на внутрішню і зовнішню політику держав. Опосередковано цей вплив здійснюється через міжнародні організації (МОТ, ОЕСР, ЮНКТАД, СNІСЕD), а також через світові ринки і запеклу боротьбу держав за прямі іноземні інвестиції. Безпосередньо ТНК впливають на політику держав шляхом прямого фінансування частки бюджету, проведення своїх прибічників до влади, політику лобіювання у країнах походження. Проблема полягає не в тім, виходять чи ні транснаціональні корпорації з-під контролю національної держави і не в тім, чи зберігають держави свій суверенітет та роль головної дійової особи у внутрішній і світовій політиці. Проблема в тім, як національні держави змінюють свою політику і сам процес її розробки, аби адекватно діяти в нових умовах глобалізації. Адже держава в її традиційному вигляді занепадає, що створює серйозні труднощі для дедалі ускладнюваного міжнародного життя, оскільки вона залишається головним учасником переговорів, єдиним, хто може авторитетно вести діалог з іншими державами, міжурядовими інститутами та неурядовими учасниками світової політики. Це завдання тим більш актуальне і важливе, що в нинішніх умовах глобалізації держава і суспільство стикаються з цілком реальною загрозою демократії як у її внутрішньому, так і в зовнішньому (міжнародному) вимірах. Як показало наше дослідження, основна відповідальність за заповнення глобального політичного і соціального регулювання дефіциту покладається на держави, які повинні посилити міжнародне співробітництво і створити нові інституціональні механізми з метою відтворення атрибутів суверенітету, що гарантують дотримання прав людини, а також регулювання відносин держав з неурядовими організаціями і транснаціональними корпораціями – регулювання, що припускає як співробітництво з ними, так і контроль діяльності ТНА в інтересах індивідуальних і колективних свобод своїх громадян. |
