Вирішені наукові завдання й досягнута мета дослідження доводять, що в період між двома світовими війнами, коли Україна була пошматована сусідніми країнами, а її народ відчув реальну загрозу втрати етнокультурних ознак, саме еміграція продовжила розвивати вітчизняну культуру і науку, зокрема військово-історичну. Реалізації цих завдань сприяла наявність в її середовищі високоосвічених військовиків збройних сил УНР, Української держави, ЗУНР, а також журналістів і митців, які утворили в Польщі, Чехословаччині, Німеччині, Франції, Канаді й США низку фахових і творчих об’єднань, наукових, вишкільних і видавничих центрів. Широкомасштабну воєнно-історичну роботу започатковно 1920-1922 рр. у таборах інтернованих частин Армії УНР у Польщі та Галицької армії у Чехословаччині. Домінуючою концепцією переважної більшості наддніпрянських істориків стало трактування Української революції виключно як революції національної, головною метою якої було осягнення незалежності України і збройний захист її суверенітету. Водночас військовики критично оцінювали діяльність лідерів Центральної Ради за нездатність своєчасно створити власні збройні сили та соціальну спрямованість її провідників. Найбільше уваги приділялося військовим проблемам державотворення: формуванню Армії УНР, її бойовим діям проти більшовицького та денікінського війська, аналізу невдач і поразок. Усі воєнно-історичні та мемуарно-аналітичні праці пронизані патріотизмом, вірою в остаточну перемогу українського народу. Поразка Української революції 1917–1921 рр. вважалася тимчасовою невдачею у стратегічному поступі за свободу і соборність земель. І хоча революція не досягла своєї мети, але внутрішньо змінила суспільство України, заклавши фундамент під сучасну політичну націю. Левову частину наукових праць, розвідок і спогадів галичан присвячено проголошенню ЗУНР, першолистопадовому 1918 р. повстанню, українсько-польській війні 1918-1919 рр., становленню і бойовим діям Галицької армії на польському, більшовицькому і денікінському фронтах. Їх пронизували державно-соборницькі ідеї, а державотворення ЗУНР нерозривно пов’язувалося з Українською революцією на Наддніпрянщині. У другій половині 1920-хх років історіографію Визвольних змагань поповнили також праці гетьманського, консервативно-державницького угруповання українського зарубіжжя, серед яких відзначено публікації В. Липинського, В. Кучабського. Події революції дослідники аналізували з точки зору того, наскільки її провідники зуміли консолідувати націю у боротьбі за державність. Причини поразки вони вбачали у прагненні провідників опиратися лише на певні соціальні групи в суспільстві, в недооцінюванні еліти, державницьких ідей, ролі сильної регулярної армії як гаранта незалежності. І хоча історики дотримувалися різних державно-політичних концепцій, це не завадило їм створити органічні узагальнюючі та спеціальні праці, які є цінним джерелом для нинішніх дослідників новітньої доби. На відміну від радянської історіографії, вони об’єктивніше аналізували весь комплекс проблем, пов’язаних з Українською революцією, але в їх розпорядженні було мало документальних матеріалів, що наклало відбиток на зміст досліджень, висновки, які нерідко мають суперечливий, дискусійний характер. У багатьох працях аналіз причин поразки визвольних змагань обмежується внутрішніми аспектами без урахування зовнішніх факторів, або ж навпаки. Автори більшості праць з оптимізмом розглядали майбутнє України, стверджуючи, що у ході збройної боротьби зросла національна свідомість народу, яка не давала згасати державно-соборному процесові у наступні десятиліття ХХ ст. |
