У результаті проведеного дослідження дисертант доходить таких висновків: 1. Аналіз вчень про людину, що побутували в Україні в XV-XVIIІ ст., є важливою складовою створення цілісного уявлення про розвиток вітчизняної культурно-філософської спадщини. В цей історичний період відбувалось активне формування усвідомлення українським народом своєї національної окремішності: від регіонального патріотизму на рівні еліти, утвердження нового типу національної православної духовної центральності, свідомо протиставленої центрові польської влади з боку середнього класу, що тільки-но почав формуватися, та козацтва, до національно-визвольних змагань, метою яких була побудова власної держави. Докорінно змінюється розуміння людини. Підґрунтям практично всіх етико-філософських учень, що побутували тоді в Україні, був християнський гуманізм, який еволюціонував від ранньохристиянського, переважно візантійського, варіанта до гуманізму ренесансного типу. Сама логіка історичного розвитку України як інтегральної частини європейської культурної цілісності поступово приводила її філософсько-світоглядний потенціал у відповідність із загальноєвропейським філософським процесом. 2. Впродовж зазначеного періоду інтерпретація людини здійснювалась в ряді самостійних оригінальних праць, що репрезентували різні світоглядні орієнтації, котрі випливали з фрагментарності тогочасної духовної культури. Тому розуміння людини варіювалося між наближеним до західного ренесансно-гуманістичним її трактуванням (в латиномовній творчості представників католицької Русі), фундаменталістсько-православною інтерпретацією з її націленістю на містичне осягнення внутрішньої суті людини до спроб компромісного поєднання цих підходів у поступово-утраквістичному напрямі. Останній сягає корінням раціоналістичних та гуманістичних учень ранніх гуманістів XIV – XV ст., які, не пориваючи з національним ґрунтом, орієнтувалися на Західну Європу й започаткували розвиток культури Відродження в Україні. Творчість ранніх українських гуманістів дає можливість реконструювати ренесансно-гуманістичну концепцію людини як частки природи з гармонійно поєднаними духовним і тілесним началами, що засвідчувало зміну напряму розвитку філософської думки від містичного само- і Богопізнання та “життя в істині” до поступового усвідомлення необхідності пізнавати об’єктивний світ і його природні закономірності за допомогою людського розуму. 3. Представники утраквістичного напряму зробили спробу поєднати ренесансно-гуманістичне розуміння людини з притаманною містичній традиції заглибленістю в її внутрішній духовний світ, відповідно до реформаційних віянь часу прагнули обґрунтувати необхідність переосмислення питань віри та релігійного життя. Вітчизняні гуманісти, залишивши осторонь проблеми світобудови й природи, зосередились переважно на проблемах людської особистості, її самоутвердження у світі, суспільстві, на проблемах етики, громадського служіння, розкриття власних творчих сил, досягнення гармонії людини й природи, земного й небесного, духовного й тілесного світів. Сенс життя людини вони вбачали вже не лише у націленості на Богопізнання, а й в утвердженні в земному житті, що, на їхню думку, могло наблизити до Бога й сприяти здобуттю щастя. 4. Разом із тим в Україні XVI – XVII ст. наявні характерні для традиціоналістів тенденції до культурного ізоляціонізму, спроби обмежити розвиток української думки містичною практикою, негативне ставлення до “зовнішньої” мудрості – західної схоластики і здобутків ренесансно-гуманістичної та реформаційної думки. Містичний напрям мав глибоку вітчизняну традицію, що своїм корінням сягала культури Київської Русі та була тісно пов’язана з греко-візантійським світом. Призначення людини в земному житті містики вбачали в постійному самовдосконаленні духу, яке обов’язково передбачає абсолютне зречення матеріального світу, тілесних почуттів, з метою посмертного злиття з Богом. 5. Києво-Могилянська академія була заснована в епоху бароко, коли Україна вже включилася до загальноєвропейського культурного процесу. В працях могилянців здійснювався синтез досягнень західної філософії з духовною спадщиною попередньої доби, розвивалася православна версія нової християнської філософії (друга схоластика), що зрештою викликало значні зміни в світоглядних орієнтаціях тогочасної української інтелектуальної еліти. З другої половини ХУІІІст. до філософських курсів Академії вводяться елементи новітньої західної філософії (раннє Просвітництво, картезіанство), водночас розвивається етико-антропологічний напрям, який поєднав елементи традиційної української містики і раннього Просвітництва. 6. Г.Кониський, професор Києво-Могилянської академії, є представником барокової схоластики, який активно використовує у своєму філософському курсі елементи раннього Просвітництва. Він виходить із гармонійної єдності духовного й тілесного в людській природі. Вчений намагався обґрунтувати право людини на самоутвердження в земному житті, суспільній діяльності, що, на його думку, не перешкоджало Богоспогляданню, здобуттю духовних і тілесних благ. 7. Теорія пізнання у філософських курсах викладачів Києво-Могилянської академії початку XVIII ст. розвивається в межах раціоналізму, поєднаного з неоплатонівською ідеєю пріоритетності інтуїтивного осяяння. Зокрема, людину Г.Кониський розуміє як виняткову часточка природи, що, з одного боку, підпорядкована її законам, а з іншого – містить у собі протилежний природі, наданий Богом і споріднений з ним розум. Адже, як Бог зосереджує в собі ідеї речей, що становлять великий світ, їхнє знання і здатність до творення, так і людський розум спроможний до творчості, до сприйняття речей довколишнього світу, а також за певних умов до інтелектуального осяяння, що здійснюється в момент зв’язку людського і надприродного розуму та уможливлює для людини осягнення закладеної в ній істини. Надаючи великої ваги чуттєвому пізнанню, Г.Кониський вирішальну роль у відкритті істини залишає за інтелектом, апелюючи до сили природного світла розуму, а також інтуїтивного осяяння. 8. Етико-антропологічна лінія знайшла своє продовження і найширше втілення у філософії Г.Сковороди. Згідно з його вченням людина, що є малим світом, як і великий світ складається з двох натур видимої і невидимої, або тіла й душі, які перебувають у людині у незлитій єдності. Г.Сковорода звеличує в людині саме духовне начало, завдяки якому вона є образом і подобою Бога. Тіло ж має підпорядковуватися людині в її прагненні до переходу у стан обоження, тобто трансформації людини із зовнішньої у внутрішню. Ця внутрішня людина ототожнюється Г.Сковородою із серцем, що репрезентує в ній іскру Божу, пізнання якої у процесі самопізнання спричинює те, що людина стає Богом не тільки за благодаттю, а й за суттю. Умовою початку оновлення серця філософ ставить доторк духу Божого, від якого серце людське має прокинутися і прозріти. Цей новий зір, спрямований у серце, здатний виявити його таємні глибини, що дасть змогу людині побачити світ самого Бога. 9. Г.Сковорода акцентує увагу на внутрішньому житті людини. Пізнати себе, як і зовнішній світ, людина, на думку Г.Сковороди, може тільки через самопізнання. Невидима людська натура не сприймається органами чуттів, для її пізнання необхідні інтелектуальна інтуїція, осяяння, самозаглиблення. Християнська ідея теозису у вченні Г.Сковороди не позбавляє особистість активності, як це може здатися на перший погляд. Людська активність в нього передбачає морально-практичну діяльність, що веде до гармонії між серцем і розумом. Мислитель обстоював ідею необхідності переображення зовнішньої людини у внутрішню, яка є істинною. Таке переображення тотожне пізнанню невидимої натури і є запорукою людського щастя, переконаний Г.Сковорода. 10. Проблема щастя є предметом зацікавленості і Г.Кониського і Г.Сковороди. Обидва переконані у можливості досягнення людиною щастя у земному житті. Вони вважають щастям як пізнання Бога, його споглядання, так і самореалізацію в земному житті. Обидва надають ваги розкриттю схильності до певного виду діяльності, закладеної в неї Богом, з метою здійснення праці, спрямованої одночасно на власне й громадське добро. І Г.Кониський і Г.Сковорода найвище щастя в земному житті вбачають у здійснюваному через миттєве осяяння пізнанні Бога. Водночас Г.Сковорода створює розгорнуту концепцію самопізнання та вчення про сродну працю. Якраз самопізнання, на думку Г.Сковороди, переображення людини із зовнішньої у внутрішню дають людині вкладені у неї Богом знання про своє справжнє покликання, проникнення у закон сродностей й здобуття душевної рівноваги і щастя. Таким чином, і Г.Кониський і Г.Сковорода, незважаючи на відмінності в їхній інтерпретації людини, сформували в межах філософії бароко її нове розуміння, згідно з яким людина, керуючись принципами власного розуму, здатна осягнути себе і таємниці природи, здійснити своє духовне переображення, чим досягти щастя і знайти відповідне своїй природі місце у суспільному житті. |
