У висновках підводяться підсумки проведеного дослідження, які в узагальненому вигляді формулюються як елемент новизни, висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи. Результати дисертаційного дослідження конкретизуються в наступних положеннях: „Символ”, в конкретно-історичних вимірах в будь-яку епоху використовувався і використовується людиною як особливе, породжене свідомістю, життєве явище для того, щоб наблизитись до невідомого, таємного, зазирнути за межі повсякденності. Існування даної проблеми показує, що питання про символ завжди є актуальним. Аналіз символу як універсальної, формо- і смислотворчої категорії культури значно розширює обрії дослідження форм і методів духовного й суспільно-практичного освоєння дійсності людиною. Як чуттєво-надчуттєве утворення, що діалектично поєднує у собі одиничне і загальне, кінцеве і безкінечне, конкретне і абстрактне, матеріальне та ідеальне, символ є найбільш повною формою вираження людського буття. Поєднуючи у собі моменти відображення об’єктивної дійсності та раціонально-емоційної обробки цього відображення у пізнавальній свідомості особистості, символ є складним і діалектично мінливим явищем у своїх контекстуально-культурних конкретних проявах і кожного разу потребує окремого розгляду й аналізу, який поєднує теоретично-споглядальні і практично-функціональні моменти цього феномену; символ орієнтований на відображення, усвідомлення, самоусвідомлення, зворотньо-відображальну та творчу переробку специфічно людської дійсності. Основними символічними зображеннями дохристиянського періоду виступають архетипи, основним завданням яких було відтворення найважливіших питань людської культури, проблем взаємовідношення людини і світу. Самі архетипи являють собою основу світоглядних уявлень людини і найважливішу складову її духовного життя, становлять цілий арсенал для визначення найдавніших архетипів-символів, які мають прихований сенс і потребують відповідного тлумачення. Наявність архетипів та їхнє вкорінення в українській культурі є той факт, що вони набували паралельного розвитку як у культурі праукраїнців, так і в європейській дохристиянській культурі. З прийняттям християнства, становленням Київської держави і розвитком української культури символи стають основою особливого, обумовленого культурними особливостями розуміння природи, людини й світу, своєрідними універсаліями, за якими відбувається відрізнення світу культури і людини від оточуючого середовища. Культура Київської Русі виробила і ввела в сферу філософської рефлексії особливу низку символів, які увійшли у модифікованому вигляді в українську культуру, основними з яких є символи „слова” та „софійності”, які, власне, передають усю глибину філософської культури Київської Русі. Досліджуючи символізм українського Відродження і Бароко, доходимо висновку, що це епохи формування і закріплення універсалій української культури, символіка яких виробляється незалежно від впливу європейської культури. Відродження подає нам символ у його багатоплановій і системній сутності. Основним аспектом стає зосередженість на внутрішній сутності людського буття, її суб’єктивній стороні, в якій гармонійно поєднується тілесне і духовне, боже і тлінне. Типовими рисами Бароко є перевага внутрішнього над зовнішнім, контрастність і пристрасність, риторична декоративність, образність, перебільшення сенсу, візуалізація та варіативність, переповнення символічними елементами, метафоричність, витонченість, розкішність. Така розмаїтість українського Бароко свідчить про входження української культури до світової культури, як яскраве, самобутнє і національно-своєрідне явище. Звертаючись до символіко-філософського стилю мислення Г.Сковороди, бачимо, як вміщується в середину „внутрішньої” людини серце, яке стає центром та джерелом мікрокосмосу і започатковує розвиток національної „філософії серця”, яка ґрунтується на традиціях християнської філософії і є одним з центральних понять у ній. Символіка стає внутрішньо необхідною для пояснення явищ навколишнього середовища. Відтак, основними символами барокової доби є символ „серця”, „Софії”, що захована в глибинах Біблії і „істина людина”, в якій криється божественна сутність і символічність буття. Символи романтиків стають ще більш багатозначнішими, зверненими на людську суб’єктивність. Вони, входячи до сфери філософського осмислення набувають додаткових важливих значень і впливів. Містичність і загадковість постають основними рисами розвитку символу романтизму. Фольклор стає основним підґрунтям з якого романтики черпали свої символи і надавали актуального і універсального значення. Домінуючими є символи „серця”, який набуває художньо-естетичного втілення, а символ „слова”, як певна стилістична категорія і продукт культурно-історичного розвитку людства, що пов’язаний із мовою, світоглядом і пізнанням світу стає „живим” символом в творчості представників українського романтизму. Український символізм як культурна течія кінця ХІХ – початку ХХ століття сформував принципово нову систему філософсько-естетичних поглядів та детермінувався значною увагою до власне естетичних, художніх цінностей. Поява нової символістської течії відбулася на межі культурних епох, що завжди позначається всеосяжною кризою основних цінностей, розчаруванням у колишніх авторитетах, пошуками нових ідей та дороговказів. Молоді мистецькі сили рішуче висловили вимогу європеїзації української культури як орієнтації на нові тенденції в усьому світовому культурному процесі та як спосіб задоволення потреби всебічного розвитку і поширення нових художніх стилів. Серед найталановитіших символістів варто назвати Лесю Українку, М. Вороного, О. Кобилянську та О. Олеся. Символізм як течія в культурі має спільного з символізмом попередніх епох те, що основою художнього твору є символ. Водночас, в символізмі як європейському і українському, символ втрачає свою закоріненність в буття і однозначність. В символізмі символ є багатозначним не дивлячись на звернення до фольклору та мистецтва попередніх епох. Естетична домінанта є самодостатньою і зорієнтована здебільшого на виявлення не загального, а індивідуального, що в багатьох випадках призводило до втрати комунікативної функції художнього твору. |
