1. Дисертація присвячена вивченню проблеми українсько-російських взаємин у сучасній західній науковій літературі, основний масив якої, в свою чергу, входить до комплексів наукових дисциплін під назвами, відповідно, україністики, русистики, славістики та пострадянських досліджень. Дослідження зазначеної проблеми важливе як з точки зору історії науки, так і висвітлення сучасної історії України та українсько-російських взаємин. 2. Джерельна база дослідження виглядає широкою та різноманітною. Вона складається як з традиційних джерел на паперових носіях, так і з електронних, число яких постійно зростає. Оновну групу джерел складають оповідні джерела, загальна кількість яких перевищує дві тисячі одиниць, а також періодика переважно англійською, а також німецькою, польською, російською та українською мовами. Усі вони, в свою чергу, класифікуються за жанровою та тематичною приналежністю. Їхня кількість, структура та інформаційна насиченість достатні для висвітлення основних аспектів теми дисертаційної роботи. 3. У процесі дослідження теми українсько-російських взаємин на Заході виділяються три основних періоди, кожен з яких відображає не лише наукові, а й суспільно-політичні тенденції та особливості розвитку. Так, наприкінці 80 – в першій половині 90-х років, коли тільки визначалося місце України у світі як незалежної держави і фактично починалося її входження до світового політичного та інтелектуального простору, західні дослідники вивчали переважно історію та історіографію України, в той час, як сучасний стан двосторонніх взаємин двох найбільших східноєвропейських держав відображався переважно на рівні статей у періодиці, пронизаних тривожним очікуванням небезпеки від непередбачуваних наслідків розвалу СРСР. Середина – друга половина 90-х років може бути охарактеризована з точки зору певної стабілізації в політичному та економічному житті України, переходу до прагматичного курсу її відносин з країнами Заходу та Росією. Західні дослідники в цей час приступили до ґрунтовного вивчення української тематики на монографічному рівні, започаткувавши фактично новий напрям світової україністики – комплексні дослідження сучасності, котрі потіснили собою традиційну історіографію. При цьому українсько-російські стосунки стали осмислюватися не лише в контексті міжнародного права, а й як внутрішня українська проблема. З кінця 90-х років, коли Україна вступила в смугу тривалої внутрішньополітичної кризи і почала перегляд своєї зовнішньої політики в напрямку зближення з Росією та країнами СНД, західне українознавство вийшло на більш високий порівняно з попередніми періодами рівень свого розвитку, в рамках якого проблема українсько-російських взаємин почала виділятися в окремий напрям наукових досліджень. Цей процес триває й понині. 4. Аналіз усього комплексу західної наукової літератури, присвяченої українсько-російським взаєминам, дозволяє говорити про безумовне переважання в ній сучасної проблематики. Остання, в свою чергу, зазнавала постійної еволюції, включаючи в себе питання політичної культури, ідентичності, національного будівництва, цивілізаційної приналежності тощо. Українська проблематика дедалі частіше почала з"являтися в працях учених, що раніше спеціалізувалися переважно в галузі русистики чи радянології. В той же час, діалог між представниками різних наукових дисциплін ускладнюється інерцією попереднього розвитку західної науки. Тому стан і рівень вивчення українсько-російських взаємин безпосередньо залежать від змін у дослідженнях не лише України, а й Росії та країн Центрально-Східної Європи. 5. Трансформація західної гуманітаристики, пов"язана з оновленням її кадрового складу, змінами на інституційному рівні та інтернаціоналізацією, супроводжується виникненням нових підходів до вивчення народів і країн регіону Східної Європи. Для подальшого дослідження українсько-російських взаємин особливе значення мають компаративні студії, присвячені, зокрема, питанням європейської ідентичності та її культурно-географічного виміру, надетнічним політичним і культурним феноменам , проблемам формування модерних націй та націоналізму, а також особливостям переходу від авторитарного, централізованого суспільства до демократичної політичної та економічної системи. Їхнє використання в процесі дослідницької роботи значною мірою сприяє методологічному оновленню сучасної україністики та русистики. 6. Західні дослідники приділяють особливу увагу проблемам історичної пам"яті суспільства та ролі історика в її формуванні. Звернення до української проблематики відповідає тенденціям до зміщення дослідницьких інтересів західних істориків від центру та еліти до географічної, соціальної та культурної періферії багатонаціональних держав, а також від політичної та соціально-економічної проблематики до культурологічної. Сюжети з історії українсько-російських взаємин, у свою чергу, дозволяють ученим переглянути традиційні концепти імперії, колонії, модернізації, спадкоємності та дисконтинуїтету історичного розвитку регіону в цілому, а також вивести українське минуле з тіні російського. Одночасно, ключові для української історичної свідомості теми, в тому числі Київська Русь, козацька державність, місце України в Російській імперії та СРСР і деякі інші продовжують залишатися дискусійними. Розбіжності в їхньому розумінні до певної міри характеризують суперечності між національною та постмодерністською парадигмами зображення історичного процесу, а також між колишньою ревізіоністською та ліберальною школами істориків СРСР. 7. Національний вимір українсько-російських взаємин, поряд з історичним, є пріоритетним для західних аналітиків. Їхні зусилля спрямовані переважно на розв"язання кардинальної для української державності проблеми суспільної консолідації, вироблення спільної ідентичності та формули узгодження численних національних, мовних, регіональних розбіжностей. Західні дослідники вважають, що проблема українсько-російських взаємин у цьому випадку трансформується у ситуативні взаємини між трьома основними групами населення: україномовними українцями, російськомовними українцями та російськомовними росіянами, кожна з яких має власну національно-культурну ідентичність. Підходи до їхнього вивчення значною мірою залежать від того, як той чи інший автор ставиться до національної проблеми в цілому. Проте лише порівняно невелика кількість фахівців визнає можливість, необхідність і правомірність здійснення особливої політики на підтримку української нації. 8. Проблема входження України до міжнародного співтовариства та пошуку нею власного місця в системі міжнародної політики привертає постійну увагу багатьох західних оглядачів. У ставленні до цієї проблеми можна виділити два основних підходи. Перший пов"язаний з визнанням важливої геополітичної ролі України в Європі та необхідності збереження нею свого незалежного статусу, інколи на противагу Росії. Прихильники другого скептично ставляться до європейських устремлінь України і вважають, що Захід не потребує її посередницької ролі в стосунках з Росією та має визнати, що Україна належить до російської сфери впливу. Більшість західних аналітиків критично оцінює багатовекторний принцип зовнішньої політики українського керівництва і висловлює переконаність у тому, що саме внутрішні проблеми мають вирішальний вплив на стосунки України з її сусідами. 9. Аналіз двосторонніх стосунків України та Росії в західній науковій літературі здійснюється переважно з двох основних перспектив: визнання їхньої типовості в контексті міжнародного права та доведення їхньої специфіки включно до унікальності, що, в свою чергу, приводить до висновку про неминучість подальшої інтеграції двох держав. У той же час, спільним для представників різних підходів до розуміння українсько-російських стосунків може вважатися висновок про їхню суперечливість, мінливість і загальну невизначеність. 10. На початку 90-х років у західному українознавстві були поширені оптимістичні прогнози розвитку незалежної України. Сьогодні висловлювання західних оглядачів відносно Росії, України, їхніх двосторонніх взаємних відносин стали більш прагматичними. Вони, як правило, враховують не окремі фактори, а їхню сукупність і грунтуються на висновках і спостереженнях, зроблених представниками різних академічних дисциплін і напрямків. 11. Західні експерти висловлюють діаметрально протилежні прогнози та перспективи майбутнього розвитку українсько-російських стосунків. Одні з них переконані, що зближення обох держав несе в собі загрозу втрати Україною незалежності та відновлення Росією авторитарної системи, а відтак і ревізію демократичних завоювань у Європі після 1989 р. Інші, навпаки, вважають зміцнення українсько-російських стосунків запорукою політичної стабільності та демократичних реформ на пострадянському просторі. Проте жоден з впливових західних аналітиків не вважає ймовірним віддалення України від Росії в найближчому майбутньому. 12. Вплив професійної науки відповідної проблематики на політичну думку та формування суспільної свідомості в західних країнах усе ще залишається недостатнім. Тому не дивно, що й сьогодні, через 12 років існування незалежної України, останню часто сприймають, за влучним висловом Р.Шпорлюка, такою собі tabula russa. Звідси стає зрозумілим те незадоволення образом України в багатьох західних публікаціях, яке існує сьогодні в українському суспільстві. 13. У той час, як на Заході поступово утверджується думка про існування самостійної, хоча й "неочікуваної" української нації з власною історією, мовою та культурою, в самій Україні та, особливо, в Росії, існує чимало переконаних у протилежному людей. Тому засвоєння та популяризація здобутків сучасного західного українознавства в Україні та Росії нерозривно пов"язані з потребою постійно доводити, що "Україна-не Росія" на всіх рівнях суспільної свідомості обох сусідніх країн. |
