Результати дослідження життєвого та творчого шляху Володимира Вернадського, соціально-філософський аналіз його українознавчої концепції та зіставлення її з основними принципами сучасного українознавства як галузі наукового пізнання, аналіз основних засад формування Української Академії наук та порівняльний аналіз поглядів В. Вернадського і М. Грушевського стосовно організації української академічної науки дозволяють зробити наступний підсумок. Життєвим вчинкам і творчості вченого, його світогляду та концептуальній позиції властиві виразні елементи українськості. Протягом всього життя він мав стійкі зв’язки з Україною як в особистому житті, так і в творчості та організаційній діяльності. Українськість В. Вернадського формувалась через прилучення до культури українського народу, велику роль у чому відіграли його родинні зв’язки, український дух сім’ї, а також духовно-світоглядні засади його української ідентичності. Хоча світоглядно-наукові витоки системи поглядів В. Вернадського укорінені деякою мірою в ідеях російського космізму, однак у провідних своїх позиціях вони продовжують традиції українського антроповіталізму та цілісного осягнення довкілля. Важливим виявом українськості мислителя та підставою для формування вченим українознавчих ідей є його конструктивне ставлення до українського питання. Це ставлення типологічно близьке до поглядів переважної більшості тогочасної національно свідомої ліберальної української інтелігенції, про що свідчить, зокрема, близькість його підходу та ставлення до українського питання авторів часопису “Украинская жизнь”. Українознавча концепція В. Вернадського викладена ним у праці “Украинский вопрос и русское общество”, а також у низці праць та записок, присвячених розбудові Української Академії наук у Києві та у роботах на історіософську тематику. Центральним принципом українознавчої концепції В. Вернадського є позиція, що виходить із його розуміння ноосфери як сфери, в якій знання відіграють роль геологічної сили людства. Саме накопичення знань, зокрема про минуле та сьогодення власного народу, про довкілля, в якому він сформувався, а також про його оточення, сприяє, на думку В. Вернадського, зростанню національної самосвідомості. При цьому знання розглядаються В. Вернадським як загальнообов’язковий стабілізуючий чинник, що сприяє як піднесенню продуктивних сил суспільства та рівня життя окремої людини, так і зростанню індивідуальної свободи. Як чинник національного розвитку, знання невіддільні від вільного розвитку української мови як засобу наукового та повсякденного спілкування. Важливим є також принцип комплексного дослідження України і українства. У роботах самого В. Вернадського успішно поєднувались археологічні, історіософські, культурологічні, природознавчі та краєзнавчі аспекти. І у власному житті, і в українознавчих дослідженнях В. Вернадський сповідував принцип формування світогляду з опорою не лише на науку, але й на релігію, мистецтво, філософську думку, суспільну етику та власну життєву позицію. Принцип розвитку демократії, громадянських свобод і свободи мислення є, на думку В. Вернадського, необхідною передумовою не тільки наукового поступу, а й загального прогресу. В. Вернадський у своїх поглядах на вирішення українського питання дотримувався широких, загальнолюдських поглядів. Він мислив як людина всепланетарного масштабу. Для нього національна самобутність як особистості, так і спільноти служила підґрунтям загального різноманіття, створювала перспективу для розвитку, а не відокремлювала від зовнішнього світу. Перебуваючи значною мірою під впливом як російської, так і західної культури, В. Вернадський ніколи не звужував свою українознавчу позицію до створення національно-культурно-замкненої спільноти. В його концепції присутня ідея планетарної єдності людства. Національне для нього є виявом природного ноосферного різноманіття, яке не є протилежним загальнолюдському, універсальному, але доповнює його. Розвиток національного забезпечується через вільний обмін знаннями, засобами виробництва та технологіями між народами. В. Вернадський головними засадами створення та функціонування Української Академії наук вважав розвиток фундаментальних природничих та технічних наук, державну підтримку Академії, спрямовану на реалізацію великих наукових проектів прикладного характеру. Саме запропоновані науковцем принципи і були покладені в основу створення Академії. Однак, через те, що ідеї В. Вернадського реалізовувались в конкретних історичних умовах, в період існування України в межах тоталітарної держави – Радянського Союзу – треба констатувати, що реалізація ідей В. Вернадського не зовсім відповідала тому, що було ним запропоновано. Державна підтримка – фінансова та правова – сприяла реалізації низки великих фундаментальних проектів, але врешті обернулася державним контролем за наукою, призвела до перекосу досліджень у технічних та природничих сферах за рахунок гуманітарної сфери. Порівняльний аналіз поглядів В. Вернадського та М. Грушевського стосовно організації української академічної науки показав, що різниця у поглядах між ними базувалась як на різних фахових зацікавленнях, так і на зорієнтованості природничника В. Вернадського на фундаментальні природничі й прикладні дослідження та спрямованості історика М. Грушевського на розвиток гуманітарних наук. Самостійна соціально-філософська дослідницька лінія в творчій спадщині В. Вернадського виявляється через цілісне уявлення про світ живих і неживих тіл та місце в ньому людини; через інтегративне вивчення людства як цілісної системи та субстанціональних засад його цивілізаційного поступу; через спробу концептуального осмислення взаємодії природного і соціального, біогенного та ноогенного, загальнолюдського та національного. Соціально-філософські виміри українознавчої концепції В. Вернадського розкриваються завдяки принципу комплексного (полідисциплінарного) дослідження України та українства; принципу формування світогляду з опорою не лише на науку, але й на релігію, мистецтво, філософську думку, суспільну етику та різні форми переживань соборного типу; принципу визначальної ролі когнітивної сфери особистості і, зокрема, знань як чинника зростання національної самосвідомості та ширення особистої і національної свободи; принципу активної ролі української мови в національному вихованні та розвитку національної культури; принципу екологічного сприйняття довкілля (знайшов втілення у концепції екологічної культури українського народу та екологічного імперативу як складової української національної ідеї); принципу поєднання національно специфічного та загальнолюдського, планетарного у процесі суспільного розвитку (дозволяє розглядати український народ як один із виявів глобального різноманіття). Дотримання цих принципів не тільки уможливлює розвиток українознавства як інтегративної наукової дисципліни, але й сприяє утвердженню українознавства як засобу наукового самопредставлення української нації в світі. Виокремлення соціально-філософського аспекту українознавчої концепції В. Вернадського дає можливість стверджувати як про приналежність цього видатного мислителя до української культури, так і про вагому участь його у становленні та формуванні стратегічних напрямів розвитку української академічної науки, про його вплив, зокрема через науку, на поступ всієї сучасної української культури, а також самосвідомості і моральних цінностей української людини. |
