Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Філософські науки / Релігієзнавство, філософська антропологія, та філософія культури


Павлова Олена Юріївна. Уява як філософсько-антропологічна категорія: дисертація канд. філос. наук: 09.00.04 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2003.



Анотація до роботи:

Павлова О.Ю. Уява як філософсько-антропологічна категорія. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09. 00. 04. – філософська антропологія та філософія культури. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2003.

Дисертація присвячена дослідженню антропологічного змісту категорії “уяви”, яку запропоновано визначити як спонтанну здатність людини, що поєднує досвід її існування у єдиний горизонт. У дисертації запропоновано цілісний антропологічний та культурологічний підхід до розуміння феномену уяви як такого, що не обмежується аналізом гносеологічного виміру досвіду свідомості. Обґрунтовується розуміння уяви як сили людської душі, що долає амбівалентність моделі співвідношення здатностей, яка була розроблена у класичному раціоналізмі. Розуміння природи синтетичної здатності дозволяє підняти статус філософської антропології з рівня емпіричної науки про психічні здатності до трансцендентального типу філософування.

Показано, що поза процесом пізнання уява виходить за межі служіння розсудку та отримує свій власний апріорний принцип, що свідчить про наявність самодіяльності у автономній сфері. У царині культури функція трансцендентального синтезу уяви стає породжуючою моделлю культуротворення. Образом автономної сфери уяви у феноменальному світі стає гра як “особливе місце її існування”. У своїй культуротворчій функції уявне не суперечить реальному, а утворює з ним трансцендентальну єдність.

Здійснений у дисертаційному дослідженні аналіз уяви веде до таких висновків:

1. Уяву ми можемо розглядати як здатність людини, що поєднує досвід її існування у єдиний горизонт культури. Аналіз “радикальної здатності” виявляє низку суміжних понять — трансцендентальний синтез, спонтанність, доцільність, гра, — які дозволяють поглибити розуміння культуротворчої природи уяви.

2. Тематизація уяви відбувається за умов гносеологічного розведення здатностей людини (мислення і чуттєвості) по “різних стовбурах пізнання”. Виникнення необхідності подолання цієї амбівалентності приводить до поєднання цих здатностей у трансцендентальну єдність, на якій і спеціалізується трансцендентальна уява (синтетична здатність). Подвійна суперечлива природа уяви обумовлює наявність у ній предикатів, спільних і з мисленням, і з чуттєвістю. Наявність “радикальної здатності” приводить до обмеження гносеологічної модальності досвіду свідомості і виявляє її онтологічні засади. “Монізм уяви” висвітлює скінченну природу людського існування, що не дорівнює божественному способу “нескінченного мислення” (Гегель) або “інтелектуального споглядання” (Шелінг). Тому людина сама (як носій усіх здатностей) створює горизонт власного досвіду, сприймаючи предмет своєї інтенції як явище, а не як річ у собі.

3. Антропологічний поворот дозволяє виникнути цілісному підходу до буття людини, яка розумілася як сукупність здатностей, завдяки наявності трансцендентальної єдності субстрату всіх сил її душі. Розуміння природи синтетичної здатності дозволяє підняти статус філософської антропології з рівня емпіричної науки про психічні здатності до трансцендентального типу філософування.

4. У вузько пізнавальній ситуації уява підкорена розсудку, який займається констатацією наявно існуючого. Поза процесом пізнання уява виходить за межі служіння розсудку, а тому робить трансцензус поза сферу емпіричних споглядань у власну автономну сферу. Образом автономної сфери уяви у феноменальному світі стає гра як “особливе місце її існування”. Граюча здатність і гра мають своїм апріорним принципом доцільність, яка у протилежність абстрактному цілепокладанню розсудку має мету у самій собі.

5. За своєю граючою схемою уява створює “живе ціле культури”. Існування культури здійснюється за межами емпіричних форм сприйняття, за межами “тут і тепер”, а тому породжує “реалізм уяви”. Реальне з уявним створює трансцендентальну єдність. Трансцендентальний схематизм стає породжуючою матрицею правил культуротворення. Роль уяви також полягає у посередницькій функції між людиною і створеною нею культурою, яка сприймається окремим суб’єктом як відчужена “надлюдська” сила.

6. Доцільна схема уяви розпадається, з одного боку, на “нерозумну нескінченність” емпіричних уявлень, а з другого, з’являється “дурний норов”, свавілля фантазії, що є вже не космогонічною силою, а втечею від мертвих уламків у минулому живої цілісності. Історичні метаморфози граючої схеми уяви обумовлені генезисом трансформацій типів культури.

7. У модерні при “редукуванні високої культури” класична модель трансцендентальної єдності реального й уявного розщеплюється. Калькулятивна цілераціональність розсудку орієнтується на математично розраховане і логічне підведення під стандарт абстрактної всезагальності індустріальним шляхом. Уява у таких умовах не залучена у контекст реального, а намагається у духовних вимірах культури створити свою власну реальність. В абстрактному протистоянні розсудку її культуротворча діяльність редукується до порушення причинно-наслідкових зв’язків і свавільного комбінування емпіричних уявлень. Протилежність “реальне – уявне”, що бере свій початок у класичному типі культури, але ще не у розвинутій формі, у модерні стає загальнокультурною очевидністю.

8. У постмодерній культурній ситуації великий обсяг продуктів культуріндустрії перевершує асиміляційні можливості синтетичної здатності. Культура “надлишку смислу” і “дефіциту авторитетів” створює ідеал найбільш досконалого відтворення емпірично даного. Реальність видається створеною зі знаків та видимостей. Знаки самі починають продукувати реальність. Технічні засоби педантично відтворюють фрагменти культури. Реальне як “трансцендентально-ідеальна цілісність” більше не існує, перетворюється на фантазм точності. Отже, уявне, що може конституюватися лише “на тлі світу”, зникає разом з реальним, бо воно не зводиться лише до форм наявного буття.

Публікації автора:

  1. Проблема загальності естетичного почуття у трансцендентальній естетиці Канта // Практична філософія. – 2000. – № 1. – С. 185 – 195.

  2. Шляхи уяви: традиція чи інновація? // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. Випуск 11. Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова. – К., 2002. – С. 40 – 49.

  3. Особливості гри уяви в епоху модерну // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Збірник наук. праць. Випуск ІХ. Частина перша. – К., 2002. – С. 74 – 84.

  4. Трансцендентальна здатність уяви в горизонті людської кінцевості // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – К., 2003. – № 49 – 51. – С. 138 – 143.