У висновках сформульовано найбільш суттєві результати дослідження, отримані внаслідок вирішення загальної наукової проблеми, яка полягає у висвітленні основних тенденцій становлення та розвитку функцій української держави в період набуття нею незалежності, ураховуючи процеси реформування громадянського суспільства, розвитку інститутів народовладдя, трансформації структури та форм діяльності окремих органів державної влади. Аналіз сучасної наукової літератури та відповідних монографічних праць радянських учених-юристів свідчить, з одного боку, про підвищення інтересу представників різних галузей наукового знання до проблематики функцій держави, з іншого, - про плюралізм наукових позицій, методологічних підходів, про необхідність додаткового осмислення поняття внутрішніх функцій відповідно до реалій правової дійсності України. Найбільш поширеним є підхід, відповідно до якого функції держави характеризуються як основний напрям їх діяльності. Проте з метою уточнення поняття, адаптування до сфери здійснення внутрішньої політики та конкретно-історичних умов, пропонується визначити внутрішні функції сучасної української держави як основні напрями внутрішньої діяльності, зумовлені розв’язанням конкретних завдань щодо розвитку громадянського суспільства та спрямуванням на демократизацію суспільного життя, захист прав і свобод людини і громадянина, забезпечення принципів соціальної справедливості. Виявлення особливостей сучасного етапу розвитку внутрішніх функцій української держави є можливим за умов здійснення порівняльного аналізу з функціями держави попереднього етапу. Функції радянської та сучасної демократичної держави характеризуються рисами схожості: мають об’єктивний характер; є необхідним чинником існування та розвитку держави й суспільства; відображають особливості соціальної ролі держави в певний історичний період її існування. Водночас між ними існують суттєві відмінності, які обумовлюються зміною соціальних орієнтирів державної діяльності, перетворенням держави в соціально-політичний інститут громадянського суспільства. За різними критеріями слід визначити, що, на відміну від радянської держави, для сучасної демократичної, правової держави, якою визнається Україна, характерними є такі внутрішні функції: соціального обслуговування населення; захисту прав і свобод людини і громадянина; узгодження інтересів різних соціальних груп, розв’язання соціальних конфліктів, а також інноваційна, наукова, інформаційна тощо. Сучасні підходи до поняття форми здійснення функцій держави, за наявності певних методологічних розбіжностей, полягають у спільному розумінні її як специфічного виду або аспекту практичної діяльності, що спрямовується на впровадження в життєдіяльність цілей держави, розв’язання завдань, які стоять перед нею, та реалізацією її функцій. Правові та організаційні форми діяльності сучасної української держави характеризуються однаково важливим значенням у вирішенні завдань соціального розвитку країни. Найбільш поширеними правовими формами діяльності слід визнати правотворчу та правозастосовчу. Серед організаційних форм актуалізуються організаційно-економічна, політико-правова, договірна. У виборі методів апарат сучасної української діяльності має ґрунтуватися на принципах народовладдя, соціального партнерства, взаємної відповідальності держави й особи, для реалізації яких все більшого значення набувають методи заохочення, компромісу, договірний метод – найбільш сприятливі для розв’язання проблем в умовах демократичного суспільства, звуження сфери примусу та розширення сфери переконання. Захист прав і свобод людини і громадянина в умовах розбудови громадянського суспільства є однією із провідних функцій, наявність якої визначає стратегічний напрям діяльності сучасної української держави, як демократичної, соціальної, правової, і створює передумови для подальшого розвитку України у напрямі інтеграції до світового та європейського політичного і правового простору. У зв’язку з цим, забезпечення діалектичної єдності та гармонії у взаємодії між системою проголошених прав і свобод та системою їх гарантування, у якій виникла значна низка проблем, слід визнати важливим та першочерговим завданням державної влади. Трансформаційні процеси у сфері економічної діяльності виявили неготовність державного механізму до планового переходу на рівень ринкових відносин, загострили соціальні суперечності, спричинені майновим розшаруванням суспільства. Характерними є неефективність функціонування суб’єктів державної власності, недосконалість нормативної бази інвестування та оподаткування, незбалансованість бюджетної системи, фактична нерівність суб’єктів майнових правовідносин тощо. Чинниками позитивного впливу на здійснення економічної функції слід визначити тенденції лібералізації господарських відносин, створення умов для розвитку підприємницької діяльності, нормативне закріплення правових форм господарювання, розвиток інститутів приватного права. Соціальна функція української держави характеризується процесами поступової гуманізації, хоча і в цьому напрямі державної діяльності, спрямованому на підтримку малозахищених верств населення, накопичилося багато невирішених завдань. У цьому контексті гуманізація соціальної функції розглядається переважно не як факт дійсності, а як найближча перспектива, мета соціальних реформ. Головними орієнтирами подальшого розвитку соціальної функції мають стати: підвищення державних стандартів гідного рівня життя; ствердження справедливості у формуванні системи соціальних пільг та привілеїв; посилення системи економічних та правових гарантій соціального обслуговування населення. Відповідно до сучасних підходів висвітлення діяльності української держави у сфері культури, до обсягу її змісту слід відносити правове, організаційне та фінансове забезпечення розвитку культури, науки, освіти, виховання, спрямоване на захист культурних прав людини, приєднання громадян до світових демократичних цінностей, стандартів європейської демократії. Практика державного будівництва України періоду незалежності підтвердила необхідність активізації державної діяльності в напрямі протидії злочинності, як чинник, що набуває загрозливих масштабів та форм вияву, пристосовуючись до нових умов соціального життя. Остання риса негативно характеризує стан режиму законності та правопорядку у країні. Виправленню ситуації, що склалася, сприятиме планомірне та комплексне реформування правоохоронної системи, зокрема органів внутрішніх справ – основного суб’єкта правоохоронної діяльності. У контексті розвитку функції забезпечення законності та правопорядку основними шляхами удосконалення діяльності органів внутрішніх справ визнаються: удосконалення нормативної бази діяльності; поступова децентралізація управління у поєднанні з підвищенням рівня професіоналізму, посиленням морально-етичних засад; зміцнення правових та соціальних гарантій діяльності; інтегрованість у систему міжнародних поліцейських асоціацій тощо. |
