Відповідно до мети, концептуальних положень та завдань дослідження простежено ґенезу, визначено особливості й основні тенденції, проаналізовано вплив внутрішніх і зовнішніх чинників на становлення та розвиток системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом в Україні, що дало підстави виділити такі періоди цього процесу: І період – від початку ХІХ ст. до 1917 року, який можна вважати початковим і характеризувати як період формування педагогічної думки щодо доцільності запровадження окремої системи навчання дітей зі зниженим слухом. Ідея диференційованого навчання первинно зародилася як необхідність відмінних педагогічних підходів до вихованців училищ глухонімих, залежно від ступеня зниження слуху. Педагогічні спостереження за відмінностями успішності учнів в опануванні загальноосвітніх знань та, особливо, усного мовлення, узгоджувалися з індивідуальною характеристикою стану їхньої слухової функції, на підставі чого здійснювалися спроби організації їх “відокремленого” навчання. Виявлення серед учнів загальноосвітніх шкіл дітей зі зниженим слухом, які не могли опанувати грамоту, та “напівглухих” вихованців в училищах для глухонімих, сприяло виокремленню нового контингенту шкільного віку, для якого ще не було створено навчально-виховних закладів, що відповідали б особливостям їхнього розвитку. Українські сурдопедагоги, обстоюючи прогресивні погляди щодо можливостей навчання дітей з порушеннями слуху і пропагуючи успішний досвід їх дошкільного виховання, професійної освіти, не мали практичної можливості виділити зі шкіл контингент дітей зі зниженим слухом внаслідок його нечисленності. Оскільки ці заклади не належали до державної системи навчання, а суспільство не вбачало нагальної необхідності в окремому навчанні таких дітей, ідея диференціації в цей період не була практично реалізована. ІІ період – від 1917 р. до 1950 р. – характеризується оформленням науково-теоретичних засад спеціального навчання дітей зі зниженим слухом та створенням практичних передумов розгортання мережі закладів для них. Упродовж тривалого часу на шляху становлення та розвитку вітчизняної системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом спостерігалася низка чинників, що гальмували цей процес на одних етапах і сприяли йому – на інших. Серед них: суспільно-політичні, соціально-економічні та соціокультурні. Збройні протистояння на території України, економічний занепад, кризовий стан у суспільстві на тривалий час загальмували розробку теоретичних засад диференційованого навчання дітей зі зниженим слухом та їх практичну реалізацію. Саме внаслідок згаданих вище чинників теоретичні напрацювання М.Тарасевича, І.Соколянського щодо наукової класифікації дітей з порушеннями розвитку, концепції психофізичного розвитку аномальної дитини та науково-пошукова діяльність, що охоплювала дослідницькі питання, які б могли значною мірою вплинути на вирішення проблеми диференційованого навчання дітей зі зниженим слухом, на тому етапі нівелювалися командно-адміністративною системою та партійно-ідеологічним тиском. Відтак, вирішення актуальної психолого-педагогічної проблеми – виділення зі складу дітей з порушеннями слуху категорії слабочуючих – стало можливим на основі концепції Л.Виготського про складну структуру дефекту та психолого-педагогічних досліджень Р.Боскіс, які й стали фундаментом науково обґрунтованої типології дітей цієї категорії. Ці ж чинники стримували і розгортання мережі закладів для дітей зі зниженим слухом: до кінця цього періоду існувала лише одна школа для туговухих дітей, решта таких учнів навчалася в окремих класах при школах для глухих та загальноосвітніх закладах. ІІІ період – від 1950 р. до 1991 р. – характеризується розширенням мережі закладів для дітей зі зниженим слухом в Україні, формуванням наукових принципів їхнього навчання та розробкою науково-методичного забезпечення для цього нового типу спеціальних шкіл. У перші повоєнні десятиліття значні соціально-економічні труднощі суттєво гальмували розгортання мережі шкіл для дітей зі зниженим слухом, яке в ці роки відбувалося переважно за рахунок реорганізації інших навчальних закладів. Низка організаційних і законодавчих документів, відповідні заходи, спрямовані на їх виконання, сприяли налагодженню роботи новостворених шкіл, підготовці кадрів, консолідації зусиль науковців і методистів для удосконалення змісту й методів навчальної та корекційної роботи. Водночас продовжувалася розробка теоретичних і практичних питань спеціального навчання дітей цієї категорії та наукових принципів побудови педагогічного процесу в школі для слабочуючих. Починаючи з 60-х років українські науковці і практики вдосконалювали систему спеціального навчання дітей зі зниженим слухом, досліджували окремі проблеми, що стосуються особливостей розвитку тих чи інших психічних процесів, мовлення та становлення особистості таких дітей різних вікових категорій, розробляли зміст і методи навчання та виховання (від дошкільної ланки і до етапу післяшкільної освіти). Цей період був етапом становлення важливого напряму вітчизняної наукової школи сурдопедагогіки та сурдопсихології, який пов’язаний з дослідженням питань особливостей розвитку, навчання та виховання дітей зі зниженим слухом. ІV період – від 1991 р. і дотепер – характеризується реформуванням системи спеціальної освіти, оновленням змісту та науково-методичного забезпечення спеціальної освіти дітей зі зниженим слухом; ґрунтовними науковими дослідженнями особливостей розвитку та корекційно-розвивального впливу процесу навчання та виховання на таких дітей різних вікових категорій. Провідними для сурдопедагогів-науковців на цьому етапі стали сучасні підходи до навчання дітей зі зниженим слухом: орієнтація на ефективне використання збережених функцій, здатних взяти на себе компенсаторно-корекційне навантаження та забезпечити найповніший розвиток психічних процесів, що обумовлюють рівень опанування знань, умінь, навичок, необхідних для успішної соціалізації дитини та інтеграції її в суспільство. За роки незалежності України відбулося розширення спектру корекційних послуг у закладах нового типу (реабілітаційних центрах, навчально-виховних комплексах тощо); впровадження спеціалізації та індивідуальних форм навчання, нових підходів і технологій, чому сприяють розроблена українськими науковцями (відповідно до світових стандартів) нормативно-правова база, оновлення змісту та програмно-методичного забезпечення їх освіти, розширення мережі установ і закладів, які надають цим дітям широкий спектр навчально-корекційних і реабілітаційно-профілактичних послуг, що, в свою чергу, дає змогу останнім соціалізуватися на якісно новому рівні. Таким чином, можна констатувати, що система спеціального навчання дітей зі зниженим слухом, як один із державних інститутів, виникла та розвивається, проходячи певні етапи, під впливом суспільно-політичних, соціально-економічних та соціокультурних чинників. Їх взаємозалежність та взаємозумовленість визначали у різні періоди піднесення чи регресивні тенденції у поступу цієї ланки спеціальної освіти в Україні. Саме соціокультурні чинники зумовлювали якісні зміни: від зародження ідей на одних етапах, до їх практичного втілення на інших. Проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів проблеми розвитку системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом. Так, важливим, на нашу думку, може бути вивчення й узагальнення історичного досвіду окремих її ланок, зокрема, дошкільної, професійно-технічної тощо. Окремою темою історико-педагогічних досліджень може стати наукова спадщина вітчизняних науковців, маловідома та невиправдано забута. |
