1. Використання структурно-діяльнісної парадигми дозволяє визначити соціальний захист як поєднання певних структурних та діяльнісних компонентів. Сутність його полягає в діалектичній єдності інституційних утворень та соціальних практик населення, спрямованих на забезпечення задоволення потреби громадян у соціальній допомозі та захисті. 2. У структурному аспекті соціальний захист – це соціальний інститут, завдання якого – забезпечувати встановлений мінімум необхідних для процесу соціального відтворення умов для тих соціальних груп, спільнот та індивідів, які з об’єктивних і незалежних від них причин цього потребують. У діяльнісному аспекті соціальний захист виступає як специфічна соціальна поведінка населення, яка реалізує взаємозалежність індивідів у систему взаємодії стосовно забезпечення певного рівня та якості життя. 3. Концептуальна модель соціального захисту на державному рівні, яка відповідає умовам розвитку сучасного українського суспільства, знаходиться між ліберальною та патерналістською альтернативами її функціонування та розвитку і покликана забезпечити двохцільову орієнтацію: по-перше, на розвиток соціальної динаміки та вплив на соціально активних, динамічних, адаптованих до ринку людей, по-друге, на забезпечення соціальної стабільності та підтримку малозабезпечених груп населення. В якості суб’єктів управління така модель включає не тільки державу, але й різноманітні структури громадянського суспільства, яке формується. Вона повинна поєднувати в собі державні, колективні та приватні засади. 4. В інструментальному плані особливості соціального захисту в українському соціумі визначаються зберіганням старих (із державного бюджету, на безоплатній основі) і становленням нових, ринкових (з акцентом на індивідуальну активність, самостійність і відповідальність кожного) засобів забезпечення людьми свого матеріального добробуту. 5. Визначено, що основними індикаторами, які характеризують рівень соціального захисту, є: демографічні коефіцієнти народжуваності і смертності, показники, пов’язані зі станом здоров’я населення, а також з його інтелектуальним потенціалом, освітньо-професійним рівнем, культурно-моральними цінностями та девіаціями тощо. 6. Встановлено, що соціальна політика в змістовному плані являє собою: діяльність, спрямовану на гарантовану реалізацію економічних, соціальних і культурних прав людини та досягнення і підтримку узгодженої взаємодії всіх елементів і сфер життєдіяльності суспільства з метою забезпечення ефективного соціального захисту. 7. В умовах ринкового розвитку українського соціуму набувають поширення два типи соціальної політики, які доповнюють один одного: перспективна і коригувальна. Вони різняться з погляду змісту, обсягу, спрямованості заходів, широти охоплення ними різноманітних соціальних груп – об’єктів соціальної політики. Обсяг діяльності з реалізації виділених типів соціальної політики розрізняється: у перехідний період збільшується вага і потреба в коригувальній складовій, яка передбачає домінування заходів соціальної підтримки, адресність і диференційованість об’єктів соціального захисту населення. 8. Вирішення проблеми підвищення ефективності соціального захисту населення потребує перерозподілу відповідальності і ресурсів, які виділяються на соціальні цілі, між центром і регіонами, а також розвитку регіональних та виробничих структур соціального захисту. 9. Структурно-діяльнісна модель соціального захисту на різних рівнях управління включає законодавче забезпечення, державний механізм реалізації, здійснення заходів на підприємствах, установах та в закладах різних форм власності, діяльність недержавних організацій та практики населення з самозабезпечення соціального захисту. Реалізація моделі створює умови оптимального вибору механізмів та інструментів відповідної соціальної політики. 10. Спеціалізація рівнів державного управління при наявності загальних завдань соціального розвитку може забезпечити формування інтегральної системи соціальної політики і соціального захисту, що спирається на всі ланки державної влади, місцевого самоврядування й активність громадян. У рамках інтегрованої системи відповідальності за реалізацію соціальних цілей і завдань необхідно виділити основні рівні: центральний – регіональний – органи місцевого самоврядування – виробничі структури – громадяни. 11. Орієнтиром у вирішенні завдань з розподілу відповідальності між державою і регіонами на найближчу перспективу повинно стати, насамперед, спрощення структури цієї відповідальності. Відповідальність держави, пов’язана з діяльністю її центральних і регіональних ланок, концентрується, перш за все, на таких функціях соціальної політики, як соціальне забезпечення і соціальна підтримка, і в тій мірі, в якій місцеве самоврядування і самі громадяни об’єктивно не спроможні самостійно справлятися зі своїми труднощами. 12. В системі соціального захисту і реалізації відповідної соціальної політики органами державної влади на центральному рівні необхідно вирішувати наступні питання: пріоритетне фінансове забезпечення; розробка нормативно-правової бази, що регулює розмежування компетенції в сфері соціального захисту між центральними, регіональними і муніципальними органами виконавчої влади; розробка чітких механізмів реалізації законів, підвищення розмірів пенсійного забезпечення, прискорення пенсійної реформи на страховій основі; розвиток недержавного пенсійного забезпечення; впровадження сучасних технологій обробки інформації в соціальній сфері; упорядкування пільг і соціальних гарантій на засадах адресності; створення сприятливих податкових умов для розвитку благодійної допомоги, недержавних закладів соціально-побутового обслуговування населення. 13. На регіональному рівні основними перспективними напрямками удосконалення соціального захисту населення повинні бути: розробка і реалізація пріоритетних програм соціальної підтримки сім’ї, дітей, жінок; створення єдиного регіонального інформаційного простору, підвищення якості статистичних досліджень, організація моніторингу показників стану соціальної сфери регіону; розмежування повноважень у сфері соціального захисту населення на регіональному і муніципальному рівнях; забезпечення стабільного фінансування адресної соціальної допомоги; підвищення якості наданих соціальних послуг і сприяння розвитку платних послуг та недержавних закладів соціального обслуговування. 14. На рівні виробничих структур з метою удосконалення соціального захисту працівників доцільно поєднувати грошові компенсації та надання пільг та послуг соціально-побутовими підрозділами підприємства. Крім того, необхідно активно залучати до соціальної роботи профспілки та стимулювати індивідуальну активність персоналу в забезпеченні самозахисту та розвитку соціальної інфраструктури за допомогою інноваційних соціальних технологій. Розробка, апробація та впровадження технологій повинні супроводжуватись докладним соціологічним аналізом. 15. Для підвищення ефективності соціального захисту та більш раціонального використання державного і місцевого бюджетів, призначених на соціальні потреби, доцільно створювати єдину службу соціальних компенсацій і гарантій малозабезпеченим громадянам і сім’ям на різних рівнях: загальнодержавному, обласному, міському, районному, а також на рівні підприємств стосовно ветеранів праці. Поступово цим службам можуть бути передані функції призначення громадянам усіх видів допомоги і субсидій. | 