В роботі доведено, що соціальний компонент посідає особливе місце в структурі процесу інтеграції країни в глобальну економічну систему: оптимізація моделі національної спеціалізації, максимізації ефекту експортної діяльності, інноваційність та екологізація економічного розвитку позитивно впливають на розвиток соціальної сфери, і – навпаки, параметри останньої є чинником національної конкурентоспроможності. Результати проведеного дослідження дають змогу зробити такі найбільш важливі висновки та рекомендації, які характеризуються науковою новизною і мають теоретико-методологічне та науково-практичне значення: 1. В структурі чинників національного соціального розвитку з’явились і набувають дедалі більшого значення зовнішні за характером і глобальні за природою умови та процеси – прогресуюча відкритість національних економік, активізація міграції робочої сили, транснаціоналізація виробництва, інтеграційна регіоналізація розвитку, формування інститутів наднаціонального регулювання, які обмежують потенціал держав (особливо тих, що не належать до групи розвинених країн) у розв’язанні соціальних проблем, переводять задачі та проблеми місцевого, національного масштабу на рівень міжнародного, навіть глобального розв’язання. 2. Багатоаспектний, складний і довготерміновий процес інтеграції кожної країни в глобальну економічну систему доцільно структурувати на домінантні компоненти: політичний, економічний, інституційний, соціальний, інфраструктурний та науково-технічний. Пріоритетним з точки зору державної підтримки є економічний компонент, а першочерговим – політичний, як утворюючий основу міжнародного економічного співробітництва, передуючий налагодженню безпосередніх економічних зв’язків. Соціальний компонент в структурі глобального інтеграційного процесу посідає особливе місце і суттєво впливає на інші компоненти. 3. Соціальний компонент інтеграції країни в глобальну економічну систему слід розглядати з одного боку як органічний елемент цього процесу, а з іншого – як багаторівневу систему, яка утворюється як ресурсними елементами (населення, людський капітал, інтелектуальний капітал, виробнича база, інфраструктура, соціальна інфраструктура), так і управлінськими (соціальна політика та економічна політика держави). Ресурсні елементи активізуються соціальною політикою та в сукупності і взаємодії з нею утворюють соціальну сферу, яка одночасно є і об’єктом соціальної політики, і матеріально-речовою основою утворення соціального капіталу. Соціальний капітал, в свою чергу, є основою соціального компоненту інтеграції країни в глобальну економічну систему, а його створення і розвиток можливі лише за умов наявності в країні виваженої економічної політики та дієвих механізмів втілення її в життя. 4. Між станом розвитку економіки, зовнішньої торгівлі, усього механізму міжнародного економічного співробітництва та соціальною сферою відкритих соціально-економічних систем можна констатувати наявність системи кореляцій, що зумовлює необхідність системного і взаємоузгодженого на різних рівнях управління підходу до створення сприятливих умов інтеграції національної економіки до глобальної економічної системи. 5. Наявний світовий досвід соціально-економічного регулювання й врахування сьогочасних тенденцій національної політики формування експортної спеціалізації зумовлюють принципово нові наукові підходи щодо визначення структурно-галузевих детермінант національної соціальної політики. Таке визначення повинно відбуватися не тільки і навіть не стільки згідно факторного розподілу, скільки виходячи із суб’єктивно визначених (з врахуванням об’єктивно сформованого виробничого потенціалу та національних інтересів) пріоритетів галузевого, науково-технічного розвитку. 6. З точки зору соціального компоненту глобального інтеграційного процесу поглиблення українсько-російської інтеграції може сприяти швидкому досягненню внутрішньої соціально-економічної і політичної стабільності, подоланню значної частини соціальних проблем завдяки потенціалу спільної реструктуризації і модернізації економіки, створенню спільних виробничих структур, реальними можливостями кооперації при розвитку науково-технічного потенціалу. Щодо перспектив взаємодії України з ЄС, слід передусім враховувати необхідність попереднього проведення цілого комплексу ринкових реформ, оптимізації структури економіки та системи макроекономічного регулювання. 7. Дослідження потенціалу моделі інноваційного розвитку України в контексті соціального компоненту інтеграції в глобальну економічну систему дозволяє стверджувати, що інноваційний розвиток є найбільш перспективним для України, що пов’язано, по-перше, з наявним науково-технічними потенціалом, по-друге – з тенденціями глобалізації (зокрема враховуючи міжнародний досвід наслідування моделям пріоритетного розвитку наукомістких виробництв), і по-третє – з трансформаційними реаліями та необхідністю пошуку ніш на світовому ринку, за умов, коли світовий ринок є поділеним між виробниками та провідними суб’єктами збуту, а вихід на нього вимагає агресивної пропозиції, активної і новаторської підприємницької та регулятивної діяльності. 8. Соціальна інфраструктура є системним елементом конкурентоспроможності національної економіки. Досвід ряду країн з економіками трансформаційного типу свідчить про значні резерви розвитку соціальної інфраструктури внаслідок сполучення конструктивного потенціалу макроекономічного регулювання та приватних капіталів, комерційної ініціативи. В цьому контексті в Україні необхідне доопрацювання пакетів законодавчого та нормативно-організаційного забезпечення лізингової, факторингової та інших форм діяльності бізнесових структур. 9. Умовою сприятливого розвитку соціальної сфери, актуальним для України засобом її оптимізації постає екологізація моделі відтворення. Перехід до застосування екологічно чистих, ресурсозаощадливих технологій, поширення замкнених циклів виробництва не тільки слугує покращенню екологічних параметрів національного соціально-економічного відтворення, але, як свідчить міжнародна практика – й піднесенню конкурентоспроможності держави та окремих комерційних агентів в умовах глобалізації. |
