Дослідження проблеми соціально-філософського змісту правовідомості дозволяє зробити декілька узагальнень. 1. Кожна людина є ніщо інше, як індивідуалізована правовідомість, як щось унікальне й неповторне, таке, що визнає правомірним і справедливим відповідні своїй індивідуальній сутності визначення, оскільки для неї вони є значимими і значущими, санкціонованими як її незаперечні права. Адже правосвідомість асоціюється кожним індивідом із бажанням утвердити хоча б те, що відомо особисто їй, а не те, що стало відомо від когось чи отримано у вигляді знань хоча й власними зусиллями, але вже не оригінальних за змістом, а загальних, суто об’єктивних. 2. Свідомість загалом являє собою сукупну духовно-пізнавальну історію людства, яка в кожний емпірично достовірний момент існує як сукупна історична пам’ять про людей, але яка, відходячи в минуле, зберігається в пам’яті кожної особи як її життєвий досвід. Тому соціальна філософія збігається з філософією історії, а в гуманістичному вимірі проявляє себе як форма індивідуально визначеної правосвідомості, властивої в першу чергу видатним мислителям. Їх духовна спадщина і є тим світлом знань, яким потрібно оволодівати, якщо бажати долучитись до правосвідомості як засобу регуляції міжлюдських відносин. 3. Методологією дослідження соціальною філософією як філософією історії феномена правосвідомості має бути пізнавальний рух від єдиного як загального до його найрізноманітніших мисленнєво-понятійних втілень. На зворотному шляху – від знання сукупної кількості різноманітних правових норм – можна і не дійти до їх цілісного об’єктивного оформлення. Це шлях багато в чому хибний, оскільки окреме визначення, по-перше, є абстрактним, відчуженим від загального; по-друге, є майже нульовим за духовним потенціалом: він належить єдиносущому як загальному; по-третє, не розкриває значення, яке воно має як для пізнання, так і відносно життєвих потреб окремої особи; по-четверте, емпіричні поняття, підпорядковані предметно-речовим образам взаємовідносин між людьми у певному обмеженому соціумі, об’єктивно не мають статусу всезагальності. 4. Світоглядно-методологічними визначеннями основних філософсько-правових категорій можуть бути наступні: право – прояв волі людини до життя у найрізноманітніших, але субстанційно головних і визначальних аспектах, властивих, з одного боку, її душевному складу, з іншого – формі суспільства, яке є умовою її розвитку і яку вона ж і створює; свобода – цілеспрямований вибір людиною з-поміж різних правових воль, які складають її консолідовану соціально-духовну душевну сутність; обов’язок – правова воля, наслідком прояву якої є культурне, цивілізоване суспільне життя людей, тісно пов’язаних поміж собою насамперед духовними чинниками; це водночас правова форма політичної моральності людини; громадянин – розумно-вольова істота в якості духовної громади, потужність якої сягає всесвітнього й універсального значення, в першу чергу визначеного нормами й законами країни проживання. Узагальнююче визначення можна дати таке: право – це обов’язок людини, виконання якого забезпечує їй свободу в статусі громадянина. 5. Адекватному розумінню сутності закону сприяє аналіз і відповідне розуміння відмінностей між об’єктом як окремим, одиничним предметом або явищем, і об’єктивним як загальним і єдиним для всього сущого. Об’єктивне – це закономірне, яке не слід плутати з існуванням об’єктів природи поза свідомістю людини. Для чуттєвої свідомості головне полягає в достовірності буття просторово-часових предметів; для пізнавальної свідомості головне полягає в тому, що існують закони, яким підпорядковується предметно-речовий світ об’єктів. Якщо останні поза свідомими зусиллями волі впадають “в очі”, сприймаються органами відчуття, то об’єктивне, закон потрібно пізнати зусиллями суб’єктної, методологічно оформленої волі. 6. Об’єктивно філософія є правовою філософією; в ній право – вияв волі людини до самореалізації у вигляді свободи, яку дає їй простір пізнавально-пошукового мислення, об’єктом якого є універсальні прояви життєво необхідних устремлінь. Мислення – це розумна воля, або ж воля самого розуму, його об’єктивний дух. У ньому суб’єктивізм самого мислителя наближається до нуля: ніщо зовнішнє не попадає в поле його свідомості і вона повністю підпорядковується внутрішній сутності мислення, якою є логіка необхідності, та аналізові текстів, в яких воно упредметнюється. 7. Суспільна ситуація, характерна для перехідного українського суспільства, вимагає того, щоб на заміну патерналістській свідомості мас прийшла правосвідомість, облагороджена соціально-філософським знанням. Цього вимагає громадянський стан суспільства, в якому кожна людина є суб’єктом усіх процесів, що відбуваються в ньому, найперше політичних та економічних. У зв’язку з цим вона зобов’язана щоденно й повсякчасно здійснювати трансформацію знань у суспільно-громадську практику. Всі повинні знати, що поступу в утвердженні громадянського суспільства й правової держави не буде без того, щоб свідомість із суспільної, матеріалізованої в наукових текстах і вченнях, стала індивідуально визначеною, суб’єктно спрямованою та відповідальною. Україна має пройти шлях Відродження, Гуманізму, Реформації й Просвітництва, інакше для неї закриті перспективи входження до загальноєвропейського цивілізаційного простору. |
