Дослідження й теоретичне узагальнення його результатів підтверджують головну гіпотезу й дають підстави зробити такі висновки: 1. Вивчення управлінського спілкування в системі державної служби підтвердило його значущість і актуальність. Аналіз вітчизняних і зарубіжних наукових джерел і досліджень свідчить про становлення управлінського спілкування в системі державної служби як наукової категорії. Сучасні вчені приділяють головну увагу культурі й техніці спілкування в системах діяльності “людина – людина”, ставлять акцент на поведінковому аспекті спілкування, інструментальності його засобів. Поряд із цим проблема розвитку управлінського спілкування державних службовців в системі їх підготовки залишається малодослідженою. Аналіз існуючих програм підготовки державних службовців показав, що напрацьовано цінний досвід удосконалення комунікативних умінь і навичок державних службовців. Однак цей процес є формуючим, а не розвиваючим, відбувається в контексті різних модулів і спеціалізацій. Комунікативна підготовка не розглядається як цілісний процес набуття теоретично-практичних знань з формуванням соціально-психологічної готовності до службово-посадової діяльності. Тому, визначаючи основи розвитку управлінського спілкування державних службовців, будемо виходити з поєднання його культури й техніки, стратегії і тактики, що реалізуються в технології спілкування. Узагальнення досвіду комунікативної підготовки державних службовців виявило інноваційні підходи до розвитку управлінського спілкування, що ґрунтується на теорії перенесення теоретичних знань з рівня інформації на рівень професійних, практичних дій, андрагогічній моделі навчання державних службовців, активних формах навчальної технології, міждисциплінарному характері використання знань, умінь і навичок, комплексному дидактично-технічному забезпеченні. 2. За результатами аналізу понять “управління” й “спілкування” уточнено поняття “управлінське спілкування в системі державної служби”. Доведено, що управлінське спілкування в системі державної служби, виступаючи засобом реалізації професійного й життєвого досвіду службовця, є основою виконання ним консультативно-дорадчих й організаційно-розпорядчих функцій, а також інтегративним утворенням, властивим його професійним і особистісним якостям як генералізовані комунікативні уміння й навички. 3. З допомогою системного аналізу управлінського спілкування в системі державної служби визначено його соціальну, діяльнісну природу й прикладний характер. Використання системного підходу дало змогу з’ясувати види управлінського спілкування, їх зумовленість соціальними й професійними факторами; виявити комплексність й органічний зв’язок комунікативної, інтерактивної і перцептивної структур у процесах спілкування; вивчити вплив форм і принципів на формування професійних і міжособистісних відносин у системах “керівник – підлеглий”, “керівник – керівник”, “керівник – колектив”. Соціально-психологічні аспекти управлінського спілкування проявляються у близьких до нього за природою явищах, таких як соціально-психологічна активність, соціально-психологічна адаптація, соціально-психологічна компетентність, соціальна роль, соціальний статус, соціально-психологічна готовність до професійної діяльності. 4. За результатами досліджень визначено генералізовані уміння й навички управлінського спілкування. Вони охоплюють уміння встановлювати й налагоджувати контакти, діалогічне мовлення й вміння слухати й прислухатися тощо. До них віднесено якості, що базуються на психологічних функціях передбачення й прогнозування (антиципації), встановлення позитивної емоційної атмосфери (атракції), утримання уваги (фасцинації), визначення головних проблем, вибору шляхів і засобів їх розв’язання (аналітико-синтетичні якості). 5. Визначено оптимальну технологію управлінського спілкування в системі державної служби, що ґрунтується на техніці оцінки ситуації через прийоми антиципації; техніці комунікативної взаємодії через прийоми атракції; техніці переконливого спілкування через прийоми фасцинації; техніці аналізу конкретної ситуації і розв’язання проблеми через прийоми обговорення. 6. З використанням особистісного підходу розроблено методику визначення вхідного й вихідного рівнів розвитку управлінського спілкування. Вона ґрунтується на єдності двох взаємопов’язаних, але якісно відмінних рівнів спілкування: глибинного, мотиваційно-смислового, ціннісного й зовнішнього, операційно-дієвого, поведінкового. Тому перший блок методики дав змогу вивчити мотиваційно-ціннісні орієнтири слухачів в управлінському спілкуванні, їх комунікативні знання й досвід, визначити пріоритетні схеми спілкування й обізнаність з прийомами комунікативної технології. Другий блок забезпечив діагностування інтегративних комунікативних якостей, тобто з’ясування рівня комунікативних здібностей, готовності до певного виду взаємодії, виявлення здатності оцінити партнера через сприйняття його зовнішності, дій і вчинків. Таким чином, методика охопила обидва рівні особистості слухачів, що дало можливість отримати необхідну кількість даних для виявлення рівня розвитку управлінського спілкування, визначення ефективності й результативності навчання. Критеріями рівня розвитку управлінського спілкування державних службовців є риси, що характеризують професійну дію за її спрямованістю, професійністю, доцільністю, оригінальністю, освоєністю й своєчасністю. 7. Результати експерименту показують, що андрагогічну модель розвитку управлінського спілкування доцільно запроваджувати на основі активних форм навчання (імітаційні ігри, елементи соціально-психологічного тренінгу), спрямованих на цілісне засвоєння знань, коригування й позитивну якісну зміну стилю спілкування, професійну самоідентифікацію й підбір слухачами оптимальних комунікативних дій. Для підвищення рівня розвитку управлінського спілкування в системі державної служби України з метою забезпечення соціально-психологічної готовності державних службовців до професійної діяльності через засвоєння комунікативної технології необхідно: враховувати особливості методики післядипломної освіти й навчання дорослих і використовувати андрагогічну модель розвитку управлінського спілкування; сформувати відповідні психолого-педагогічні умови: визначити комунікативні потреби слухачів і рівень розвитку комунікативної, перцептивної й інтерактивної сторін їх особистості, з’ясувати обізнаність слухачів із засобами управлінського спілкування, забезпечити діалогізацію процесу навчання, суб’єкт-суб’єктний характер розвиваючого процесу, наявність професійно компетентного викладача, що володіє різними формами передачі знань слухачам, активізацію слухачів шляхом використання дидактично-технічних засобів (відеотехніка), роздаткового матеріалу (схеми, таблиці тощо), цілеспрямований психолого-педагогічний вплив на соціально-психологічні й психологічні властивості слухача, когнітивний принцип навчання і розвитку управлінського спілкування, можливість самоосвіти й самовдосконалення; впроваджувати інноваційний психолого-педагогічний вітчизняний і зарубіжний досвід (техніку презентації особи, техніку аргументації тощо); використовувати різноманітні методичні підходи до розвитку управлінського спілкування (особистісний і діяльнісний підходи, актуалізацію знань, наступність навчання). Пропоноване дослідження не розв’язує всіх проблем управлінського спілкування в системі державної служби і його розвитку в системі підготовки державних службовців. З урахуванням її складності й багатогранності перспективним є дослідження управлінського спілкування як державно-управлінської категорії, засобу реалізації державно-управлінських відносин, основи формування такого виду управління, як комунікативний менеджмент. |
