У дисертації проведено теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення наукового завдання щодо визначення ролі інноваційного процесу у формуванні та ефективному використанні конкурентних переваг національної економіки. Результати проведеного дисертаційного дослідження дозволяють дійти висновків, які характеризуються науковою новизною та мають теоретико-методологічне і науково-практичне значення: 1. Становлення постіндустріальної парадигми розвитку світового господарства характеризується поглибленням міжнародного поділу праці, створенням глобальних виробничих комплексів і мереж, структурними зрушеннями, модифікацією механізму міжнародної конкуренції. Останнє знаходить свій прояв не тільки у загостренні міжгалузевої конкуренції, виникненні нових форм і методів конкурентної боротьби, а й у зміні ключових факторів, за рахунок яких досягаються конкурентні переваги. Сучасні тенденції розвитку міжнародного бізнесу свідчать про пріоритетність нових знань та високих технологій як чинника формування стратегічних конкурентних переваг на довгострокову перспективу. 2. Конкурентоспроможність національної економіки – це інтегруюча категорія, в якій знаходить прояв її здатність створити середовище господарювання, що по-перше орієнтує суб’єктів економічної діяльності на усталений процес створення доданої вартості та покращення якості результатів виробництва відповідно до вимог світових ринків, по-друге, забезпечує збалансоване економічне зростання на основі підвищення продуктивності праці і, по-третє, має за мету забезпечення розширеного відтворення робочої сили на основі високого та постійно зростаючого рівня добробуту громадян. 3. В сучасних умовах ефективний процес розробки і впровадження нових технологій є визначальним фактором забезпечення високого рівня міжнародної конкурентоспроможності будь-якої країни. Роль інновацій у формуванні конкурентних переваг національної економіки виявляється у зростанні продуктивності праці, структурному оновленні економіки, розширенні ринків збуту завдяки вищій якості продукції та кращому врахуванню індивідуальних потреб споживачів, що створює матеріальне підґрунтя для соціального добробуту нації. Від вибору інноваційної стратегії значною мірою залежить характер досягнутих конкурентних переваг та рівень конкурентоспроможності країни. 4. Національна інноваційна система являє собою комплекс організацій та механізмів, які формують умови створення, накопичення, поширення та промислового використання науково-технічних знань в країні. Це система з трьох діалектично поєднаних елементів: науково-технічної кооперації, ринкового механізму самоорганізації та механізму державного регулювання. Загальна інноваційна ефективність економіки залежить не тільки від ефективності окремих суб’єктів інноваційного процесу, а й від характеру їх взаємодії в процесі створення і поширення нових знань, механізму управління інноваційними процесами. Вирішальне значення для інноваційного розвитку економіки має взаємодія між підприємствами при здійсненні НДДКР (науково-дослідні СП, науково-технічні альянси); між підприємствами, університетами та державними дослідними організаціями (технопарки, технополіси, спільні дослідження, патенти у співавторстві, сумісні публікації, конференції, неформальні зв’язки); дифузія знань та технологій у виробничу практику підприємств (придбання ліцензій, патентів, ноу-хау, франчайзинг, купівля високотехнологічного обладнання, проекти “під ключ”); мобільність персоналу між державним та приватним секторами. 5. Інноваційна спроможність – це здатність науково-технічної, освітньої та інформаційної інфраструктури інноваційної діяльності в країні забезпечити сталий процес створення, поширення та виробничого використання потоку нових знань і технологій в межах відповідної системи державного регулювання та диверсифікації фінансових ресурсів. Результатом високої інноваційної спроможності є забезпечення інноваційних конкурентних переваг, реалізованих у значній частці на світових ринках високотехнологічних товарів і послуг, патентів, наукових публікацій, випереджаючих темпах зростання продуктивності праці, гнучкості та адаптивності виробничого потенціалу країни до вимог світових ринків, а також високому рівні життя населення. 6. Світовий досвід свідчить про наявність різних інноваційних моделей розвитку в країнах–технологічних лідерах з неоднаковою роллю держави і бізнесу у фінансуванні та забезпеченні НДДКР. Разом з тим, універсальними факторами забезпечення високого рівня інноваційної спроможності розвинених країн є: ефективна різнобічна інноваційна політика, стрімкий розвиток системи технологічних посередників та механізм фінансування інноваційного розвитку економіки, який базується на поєднанні потужного приватного фінансування НДДКР з розгалуженою системою державного стимулювання інноваційного процесу. Механізм державного регулювання інноваційної діяльності не обмежується лише компенсацією можливих провалів ринку, а навпаки – випереджує приватний сектор, формуючи технологічні пріоритети, створюючи потужну інтернаціоналізовану інфраструктуру комерціалізації інтелектуального потенціалу, підвищуючи взаємну зацікавленість бізнесу та державних науково-дослідних й освітніх організацій в процесі розробки та виробничого освоєння унікальних технологій. 7. Комплексна оцінка рівня інноваційного розвитку вітчизняної економіки та її співставлення з іншими країнами на основі розрахованого автором композитного індексу інноваційної спроможності свідчить про суттєве відставання України від розвинених країн. Низька інноваційна результативність національного господарства України обумовлена фрагментарністю інноваційного процесу, низьким рівнем інтегрованості компонентів національної інноваційної системи, високою залежністю від зовнішніх джерел фінансування. Не досить дієвою є модель забезпечення інноваційного розвитку, в якій держава відіграє переважну роль як у фінансуванні, так і у виконанні НДДКР, водночас нерозвиненою є система державного стимулювання притоку приватних ресурсів у наукову сферу. В свою чергу інноваційна діяльність приватних підприємств фактично перебуває на самофінансуванні і майже позбавлена державної підтримки. Технологічні зусилля вітчизняних підприємств зорієнтовані на продуктові інновації, які створюються переважно на імпортному високопродуктивному обладнанні та іноземних технологіях, водночас вітчизняний науково-технічний потенціал залишається мало затребуваним. Структурні зрушення, що відбуваються протягом останніх років, характеризуються стрімкою втратою позицій галузями, які визначають науково-технічний прогрес. Україна виступає нетто імпортером технологій, про що свідчить розрахований автором коефіцієнт покриття імпорту експортом у високотехнологічних галузях, який складає лише 52%, та від’ємне сальдо балансу платежів за технології на рівні 2,27% ВВП у 2002 р. 8. Аналіз інноваційної спроможності України свідчить про низьку ефективність механізму стимулювання національного інноваційного розвитку економіки, що обумовлює домінування методів цінової конкуренції, практики підвищення ефективності виробництва за рахунок використання переважно нетехнологічних переваг. Зусилля держави мають бути спрямовані на забезпечення системності інноваційного процесу, що можливе тільки на основі формування національної інноваційної системи. Формування інноваційних конкурентних переваг має відбуватися в руслі виваженої, чітко розробленої на державному рівні інноваційної стратегії, яка передбачатиме реальні заходи щодо розширення державного і заохочення приватного інвестування в інфраструктуру інноваційної діяльності, розбудови сучасної інформаційної інфраструктури, надання податкових пільг для інноваційно активних підприємств, венчурних фондів та банків, які кредитують високотехнологічні проекти, посилення захисту прав інтелектуальної власності. |
