У дисертації наведені теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке полягає у визначенні сутності та закономірностей розвитку пенітенціарної системи Російської імперії в ХІХ – на початку ХХ ст. на матеріалах українських губерній. 1. Ретроспективний аналіз джерел, які розкривають механізм виконання покарання у вигляді тюремного ув’язнення, свідчить про те, що останнє знайшло широке застосування ще у давні часи. Проте в Давньоруському кримінальному законодавстві покарання у вигляді тюремного ув’язнення не було основним, а мало допоміжний характер. У XVII–XVIII ст. відбуваються значні зміни в організації пенітенціарного інституту: зростає роль тюрми як засобу боротьби з класовими супротивниками існуючого ладу, створюються гамівні і робочі будинки. Як альтернатива державним місцям ув’язнення виникають монастирські тюрми для релігійних і політичних злочинців. Ув'язнення в них здійснювалося без судового вироку – за царським велінням або визначенням Синоду. З XVIII ст. в Росії поширюється заслання. Цей вид покарання надалі став застосовуватися для досягнення декількох цілей: 1) політичної – закріплення державних кордонів і колонізація окраїн; 2) правової – видалення з центру правопорушників; 3) економічної – господарське освоєння територій; 4) фінансової – відносна дешевизна утримання злочинців. З 1691 р. виникають і розвиваються каторжні роботи, які стають не стільки кримінальним покаранням, скільки місцем організації необхідного господарського виробництва. 2. Встановлено, що у 1823 р. з'являються військово-арештантські роти для військовослужбовців, які скоїли злочини. Проте поступово вони перетворюються на місця позбавлення волі і для цивільного населення й до середини XIX ст. створюються в більшості губерній імперії. 3. Оновлення суспільства, пов'язане із зародженням реформаторських ідей другої половини XIX ст., викликало потребу в розробці питань виховання і освіти дітей-правопорушників. З цією метою, законом від 5 грудня 1866 р. товариствам землеробських колоній і ремісничих притулків було дозволено відкривати виправні заклади для неповнолітніх, основною метою яких визначалося моральне виправлення неповнолітніх. 4. В історії дореволюційної Росії покарання у вигляді позбавлення волі завжди асоціювалося з насильством і свавіллям з боку службовців тюремної адміністрації, безправним становищем ув'язнених. Утримання в тюрмах супроводжувалося калічницькими (виривання ніздрів, відрізання вух, носа, пальців рук) і тілесними покараннями (заковування в ручні і ножні кайдани, застосування рогаток, стільців, ланцюгів, колодок, биття різками, батогами, прутами, таврування, гоління голови і т.ін.), що свідчить про жорстоке поводження із засудженими. У тюремних приміщеннях панувала тіснота. Через скупченість арештантів і антисанітарні умови їх утримання у тюрмах лютувала безліч інфекційних захворювань. 5. У 70-ті роки XIX ст. були побудовані великі тюрми, переведені в безпосереднє підпорядкування ГТУ, – так звані «централи». Їх основним призначенням стала ізоляція як кримінальних, так і політичних злочинців – активних учасників революційно-демократичного руху. У зв'язку з підйомом у країні національно-визвольного, суспільно-політичного і революційного руху в 80-х рр. XIX ст. зростає роль каторжних тюрем (особливо Новоборисоглібської і Новобєлгородської у Харківській губернії), режим утримання в яких був украй суворим, що підтверджується численними архівними матеріалами Ф. 92, Ф. 93 Державного архіву Харківської області, які вперше вводяться у науковий обіг. Таким чином, у середині ХІХ ст. в Російській імперії сформувалася досить складна система місць ув’язнення, яка включала: каторжні тюрми; приміщення арештантських рот цивільного відомства; робочі будинки; фортеці; гамівні будинки; тюрми загального призначення (тюремні замки); арештні приміщення. При цьому слід також врахувати досить складну систему класифікації засуджених у кожній із названих установ. У результаті для реалізації приписів правових норм була потрібна величезна організаційна робота, а також відповідна матеріально-технічна база, яку держава забезпечити не могла. Тому на практиці багато нормативних розпоряджень не виконувалося, відмінності між різними пенітенціарними установами часто були мінімальними або відсутніми взагалі, побутові умови утримання засуджених у більшості цих установ оцінювалися як незадовільні. Існували істотні проблеми з персоналом установ, оскільки ще не було вироблено навіть загальних підходів до вирішення кадрових питань. 6. Спираючись на зарубіжний досвід, поставивши перед собою завдання поліпшення умов утримання і побуту ув'язнених, передові представники російської аристократії в 1819 р. добилися створення благодійної організації – Товариства піклувального про тюрми, яке мало всіляко сприяти наданню матері-альної і духовної допомоги засудженим. У кожній губернії імперії були створені місцеві комітети і відділення Товариства. Незважаючи на те, що реальна допомо-га ув'язненим у тюрмах з боку цієї організації була невеликою, вона зробила вагомий внесок у гуманізацію процесу відбування покарання засудженими. Багата історична традиція благодійності по відношенню до засуджених сьогодні заслуговує пильної уваги і може знайти широке застосування на стадії проведення реформ у галузі пенітенціарної справи в сучасній Україні. 7. Як і весь державний, соціально-економічний і політичний лад царської Росії, так і його каральне відомство напередодні реформ 60–70-х рр. XIX ст. переживало глибоку кризу. Катастрофічний стан місць позбавлення волі далі не міг залишатися незмінним. Царський уряд був змушений вжити необхідних заходів для кардинальної реорганізації тюремної системи. 8. У результаті проведених перетворень у 1879 р. відбулася централізація управління тюрмами. У складі МВС було створено Головне тюремне управління, а в 1895 р., з урахуванням міжнародного пенітенціарного досвіду, воно перейшло під юрисдикцію Міністерства юстиції. У ході тюремної реформи були ліквідовані гамівні і робочі будинки, арештантські роти і боргові тюрми, які не відповідали новим умовам соціально-економічного і політичного розвитку країни. 9. На значному документальному матеріалі автором визначено, що у зв'язку з дуже складними і великими завданнями, які стояли перед ГТУ, воно мало особливе правове становище в структурі МВС та Міністерства юстиції. Діяльність ГТУ мала вельми багато напрямів і зрештою була націлена на вирішення організаційно-правових завдань з метою впорядкування досить розрізненої і незадовільної тюремної галузі для перетворення її в єдину пенітенціарну систему на основі передового зарубіжного досвіду. Необхідно особливо підкреслити постійне прагнення ГТУ враховувати у своїй діяльності значення стану кадрового потенціалу тюремної системи. У зв'язку з цим окремої уваги заслуговує робота ГТУ, спрямована на формування правового становища тюремного персоналу, його матеріально-фінансове забезпечення і навчання. 10. Консерватизм, домінуючий у кримінальній політиці царату в кінці XIX – на початку XX ст., і постійний брак фінансових коштів не дозволяли повною мірою використовувати пенітенціарний досвід передових західноєвропейських держав у повному обсязі. Але за роки функціонування ГТУ були вироблені ті організаційно-правові основи діяльності тюремної системи, які були затребувані при всіх наступних політичних режимах. 11. Абсолютно новою структурною ланкою, що не має аналогів у зарубіжній пенітенціарній практиці, стала Тюремна інспекція у складі ГТУ. У березні 1890 р. були створені її місцеві органи – губернські тюремні інспекції. 12. Разом з тим на зламі ХІХ–ХХ ст. подальшого розвитку набувають питання, пов'язані з виправленням арештантів, патронатом, підготовкою засуджених до позбавлення волі до нормального життя поза тюрмою; передбачаються сильніші стимули до законослухняної поведінки; чіткіше визначається коло дисциплінарних стягнень; з'являються елементи цілеспрямованої виховної роботи, певним чином зміцнюються гарантії правового становища арештантів, підтвердженням чому можуть служити норми про можливість застосування ряду стягнень тільки на основі колегіальних рішень. Проте події початку XX ст. не дозволили до кінця реалізувати задумане як у пенітенціарній, так і в інших сферах державного і суспільного життя. 13. На архівному матеріалі встановлено, що праця ув'язнених в українських губерніях імперії широко використовувалася не тільки для забезпечення життєдіяльності самих пенітенціарних установ (господарські, ремонтні, будівельні роботи), але й при розкорчовуванні лісу, осушенні боліт, сільськогосподарській обробці землі, переробці риби і морепродуктів, завантаженні-вивантаженні морських судів, будівництві залізниць, зведенні мостів, пристаней, проведенні ліній телеграфного зв’язку, доріг і т.ін. 14. Місця позбавлення волі на території українських губерній були невід’ємною частиною пенітенціарної системи імперії і їхня діяльність регламен-тувалася загальноімперським законодавством. Слід відзначити, що нові починан-ня в тюремній сфері в них реалізовувалися навіть швидше, ніж в інших регіонах імперії, що зумовлювалося відносно близьким розташуванням до столиць імперії і високим освітнім рівнем місцевих чиновників тюремного відомства. Сьогодні Україна, проголосивши курс на побудову правової держави, узяла на себе зобов'язання з формування громадянського суспільства, частиною якого є цивілізована пенітенціарна система. Назріла гостра необхідність у використанні багатої історичної спадщини. Наявний досвід пенітенціарного будівництва, відновлені справжні історичні факти, їх оцінка і переоцінка з позицій безперервного поступального суспільного розвитку можуть стати основою сучасного процесу реформування вітчизняного законодавства і практики виконання кримінальних покарань. З цією метою необхідно здійснювати не тільки організаційно-правове забезпечення намічених перетворень (вдосконален-ня кримінально-виконавчого законодавства; формування громадських опікунсь-ких рад над установами, де утримуються обвинувачені і засуджені; реалізація цілеспрямованої діяльності громадських і релігійних організацій у сфері духовно-етичної освіти і виховання засуджених у місцях позбавлення волі), але й сприяти залученню найширших верств населення, вчених, фахівців, практиків для ефективного застосування всього комплексу вживаних заходів. |
