Результати проведеного дослідження, спрямованого на розробку ефективних механізмів соціального партнерства між органами влади та „третім сектором” в Україні, дозволили зробити такі узагальнені висновки: 1. Соціальна держава є особливим типом високорозвинутого суспільного утворення з високим рівнем соціальної захищеності всіх громадян за допомогою активної діяльності держави по регулюванню соціальної, економічної та інших сфер життєдіяльності суспільства, встановленню в ньому відносин соціальної справедливості та солідарності, а також гарантуванню кожній особистості права на захист своїх інтересів і задоволення соціальних потреб. 2. Окрім чотирьох загальновизнаних функцій соціальної держави (компенсаторної, інвестиційної, емансипаторської та розподілу і перерозподілу), проведене дослідження дозволяє виділити та обґрунтувати ще дві: стабілізуючу, що стосується забезпечення соціальної стабільності за допомогою досягнення соціального консенсусу та законотворчу, реалізація якої забезпечує формування законодавчої бази з обов'язковим урахуванням цінностей соціальної держави. Причому реальне упровадження зазначених нових функцій тісно пов'язане з активною діяльністю недержавних неприбуткових організацій. 3. Досвід розвинутих країн свідчить, що проблеми соціальної держави багато в чому зумовлені намаганням державних органів та інституцій самотужки вирішувати всі соціальні питання, що становлять суспільний інтерес, обмежуючи тим самим прагнення громадян до участі в управлінні державними справами і вирішенні місцевих проблем. Держава, виступаючи в ролі опікуна і благодійника, унеможливлює самореалізацію і саморозвиток громадян та позбавляє їх і себе відповідальності за неналежну діяльність чи бездіяльність. Це призводить, з одного боку, до обмеження використання вагомого потенціалу суспільного та економічного розвитку – громадської ініціативи, з іншого – до зменшення можливостей громадянського контролю за діяльністю владних структур. 4. Поняття „соціальне партнерство” виникло на початку XX сторіччя, коли активно стали вибудовуватися відносини між працедавцями, найманими працівниками і державою (ідея трипартизму). Разом з тим, у подальшому під соціальним партнерством розумілася вже активна співпраця між усіма соціальними акторами в процесі розвитку суспільства і вирішення нагальних соціально-економічних проблем. Неабияку роль у розвитку соціально-партнерських відносин між державою та іншими суб’єктами соціально-економічного розвитку відіграють в усьому світі саме організації „третього сектора”. 5. У сучасному суспільстві можна виділити п'ять основних моделей соціального партнерства органів влади і організацій „третього сектора” у процесі функціонування соціальної держави: добродійну, коли держава вибудовує свою взаємодію з недержавними інституціями лише навколо допомоги тим особам, які самі не можуть піклуватися про себе; державницьку, за якої держава є основним суб’єктом розв’язання різних соціальних проблем і вибудовує свої відносини з недержавними організаціями з позиції „старшого”; активістську, коли держава вибудовує відносини з неінституціоналізованими громадськими рухами та ініціативами, що формуються для розв’язання якоїсь однієї проблеми; ринкову, яка передбачає делегування відповідальності від державного сектора недержавному та маркетизацію сфери надання соціальних послуг; асоціативної демократії, за якої держава допомагає недержавним організаціям розв’язувати актуальні соціальні проблеми, делегує їм певні повноваження, залишаючи за останніми провідну роль у процесі соціального розвитку. Реалізація саме останньої моделі свідчить про найбільшу розвиненість інститутів громадянського суспільства. 6. Виходячи зі змістовних характеристик „третього сектора” в Україні, запропоновано такі вимоги щодо його організації: засновниками недержавних організацій не можуть виступати органи державної влади або органи місцевого самоврядування; ці організації не можуть вести комерційну діяльність та отримувати прибуток; їх членами стають добровільно; їхня діяльність регулюється відповідними статутними документами, зареєстрованими уповноваженими державними органами; вони самокеруються, самостійно визначають цілі та завдання, форми і методи своєї діяльності. У широкому розумінні до недержавних неприбуткових організацій можна віднести: організації громадян за інтересами, політичні партії, професійні спілки; релігійні організації, органи самоорганізації громадян, благодійні організації. У вузькому розумінні – об’єднання громадян, які не займаються комерційною, політичною або релігійною діяльністю та ставлять на меті захист інтересів тієї чи іншої соціальної групи; розв’язання або сприяння розв’язанню однієї (чи кількох) важливої соціальної проблеми. Саме такі організації і виступали предметом дисертаційного дослідження. 7. Функціонування ННО в Україні регулюється низкою нормативно-правових документів, основними з яких є Цивільний кодекс України (2003 р.), Господарський кодекс України (2003 р.), Закони України „Про об’єднання громадян” (1992 р.), „Про благодійництво та благодійні організації”, „Про професійних творчих працівників та творчі спілки” (1997 р.), „Про молодіжні та дитячі громадські організації” (1998 р.), „Про оподаткування прибутку підприємств” (1997 р.), „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” (1999 р.), „Про місцеве самоврядування” (1997 р.) та ін. Але й досі актуальною залишається проблема неузгодженості законодавства, особливо стосовно термінів, що визначають сфери і компетенції впливу ННО, особливості їх звітності та участі у розв’язанні проблем місцевого розвитку. 8. За нинішніх умов діяльність ННО концентрується навколо надання специфічних послуг, для яких є характерним таке: трудомісткість – у структурі їх ціни значну частку складає заробітна плата, тому вони коштують дорого, якщо надаються приватним сектором; адресність – одержувачі послуги, як правило, складають конкретну групу населення, що визначається її чітко вираженим статусом; інноваційність – здебільшого потреба в цих послугах виникла недавно, у зв'язку з чим приватний сектор може не поспішати надавати дані послуги, якщо не бачитиме в цьому вигоди, а центральна або місцева влада можуть не відразу усвідомити необхідність в належному бюджетному забезпеченні надання цих послуг; опора на громадськість – значна частина тих, хто бажає надавати дані послуги, готові робити це на добровільній і безкорисливій основі. Отже, йдеться, перш за все, про послуги, закріплені у відповідному Законі Україні „Про соціальні послуги”. Надання інших послуг, зокрема у сфері освіти, охорони здоров’я, наукових досліджень, захисту навколишнього середовища, на сьогодні в Україні потребує законодавчого забезпечення та розвитку. 9. Задля упровадження моделі асоціативної демократії та сприяння розвитку соціального партнерства в Україні є доцільною реалізація таких заходів: застосування державних цільових програм розвитку „третього сектора”; установлення законодавчого обмеження впливу політичних партій та релігійних організацій на діяльність ННО; прийняття єдиного закону про ННО; створення бази даних вітчизняних ННО, проведення аналізу їх фінансових, проектних, організаційних, людських та інших ресурсів; нормативне закріплення процедур звітування органів влади перед громадськістю та здійснення контролю за їхньою діяльністю; забезпечення мотивації працівників органів влади щодо співробітництва з ННО; удосконалення структури оподаткування ННО; прийняття Закону України „Про державне соціальне замовлення”; нормативне узгодження можливостей участі громадських інститутів у цивілізованих формах лобіювання інтересів різних соціальних груп. 10. Координація зусиль між різними суб’єктами соціально-економічного розвитку територій, налагодження дійового соціального партнерства можливі за умов використання технологій проектного менеджменту, що передбачає чітке усвідомлення кінцевої цілі проекту, терміни його виконання, чіткий опис ролі та функцій кожного суб’єкта в процесі його реалізації, інтеграцію ресурсів усіх учасників реалізації проекту (забезпечення реалізації взаємодії влади, ННО та бізнесу). 11. Для акумуляції та консолідації зусиль різних суб’єктів соціального розвитку, забезпечення ефективної взаємодії між ННО, громадськістю та місцевими органами влади доцільно створити Центри соціального партнерства. Запропоновано механізм, що здатен забезпечити співпрацю і включає декілька важливих складових: формування інформаційного простору на рівні окремої територіальної громади з організацією публічних дискусій з актуальних проблем; обстеження, діагностика і аналіз ефективності взаємодії громадських і владних структур конкретної території; упровадження передового досвіду, в тому числі й закордонного у діяльність всіх суб’єктів соціального партнерства; організація тренінгів із розвитку соціального партнерства, навчання представників місцевої влади і громадськості методам і формам ефективної взаємодії та нових професій у соціальній сфері; залучення громадськості до розв’язання пріоритетних проблем соціально-економічного розвитку територій; організація і проведення конкурсів суспільно-значущих проектів і програм, спрямованих на соціальний розвиток території; проведення очних і дистанційних консультацій з проблем ефективної взаємодії влади і громадськості та експертизи соціальних проектів. Реалізація даного механізму дозволить суттєво змінити існуючу ситуацію щодо забезпечення реалізації прав громадян, у тому числі і на управління місцевим розвитком, зробити діяльність органів влади доступною та прозорою для всіх громадян, сприяти становленню України як дійсно демократичної та соціальної держави. |
