1. Методологічно доведено необхідність дослідження становлення та розвитку географічної науки в Україні: з одного боку – наукового потенціалу, його формування, розміщення, а з іншого – розроблення науково обґрунтованих методів дослідження для відтворення історичної справедливості і підвищення іміджу науки. На основі аналізу розвитку модерної географії нами виділено чотири етапи: I – 1917–1940 рр.; II – 1945–1969 рр.; III – 1970–1990 рр.; IV – 1991–2005 рр. Періодизацію проведено згідно з такими обґрунтованими критеріями, як: 1) соціально-економічні передумови, що визначають стан і рівень розвитку географічної науки, її методологічні та конкретно-наукові досягнення, властиві для цього проміжку часу; 2) географічна значимість фактичного матеріалу, що встановлює передумови для подальшого розвитку наукових напрямів, шкіл; 3) наукова діяльність фахівців вищої кваліфікації, які захистили дисертації з географічних або суміжних наук, їхній найбільш вагомий доробок, рейтинг, участь у формуванні нового напряму, наукові й урядові нагороди, які відображають місце вченого у знаннєвому середовищі. 2. На основі аналітичного огляду наукової літератури, архівних даних, фондових матеріалів нами виділено і використано дві групи принципів: перша група – це принципи відбору науковців, які визначають роль окремих персоналій у географії (чи були вони фундаторами нових ідей, концепцій, напрямів, наукових шкіл); друга група – це принципи дослідження наукового доробку вченого, його підходів у науково-дослідницький роботі, досвіду наукової діяльності, результативності, організаторського таланту. Основні положення покладено в основу розробленої анкети з такими компонентами: дата і місце народження, місце навчання у вищих навчальних закладах, місце навчання в аспірантурі, теми кандидатської і докторської дисертацій, прізвище керівника кандидатської дисертації, місце і час роботи, наявність наукових та урядових нагород, публікацій (основні з них), кількість підготовлених кандидатів (докторів) наук. 3. Аналіз становлення і розвитку географічної науки в географії доцільно здійснювати за запропонованим нами алгоритмом, який містить шість послідовних кроків: 1) формування ідеї дослідження, мети і завдань з урахуванням дійових осіб, наукових напрямів і шкіл географічної науки; 2) теоретичне обґрунтування змісту та методичних засобів реалізації аналітико-синтезуючого дослідження історії розвитку географії; 3) реалізація досліджень (збір інформації, її систематизація, аналіз, узагальнення даних, формування висновків); 4) виокремлення проблемних питань, прогностична оцінка перспектив розвитку географії – її шкіл, напрямів, ідей і концепцій; 6) використання отриманих результатів для вирішення теоретичних, дидактичних та конструктивних завдань модерної географії. 4. Формування географічних наукових закладів в Україні починається у XVII–XIX ст. в межах міст Австро-Угорщини (Львівський, Чернівецький університети), Російської імперії (Київський, Харківський і Новоросійський університети). Кафедра (Інститут географії) у Львівському університеті (1882) виникла раніше, ніж у російських, проте розвиток української географічної науки тут не тільки обмежувався, але й заборонявся. Тому ряд науковців-вихованців Львівського університету, працювали за межами Польщі (М.В.Дольницький, С.Л.Рудницький) і були носіями європейського антропогеографізму. Географічні факультети цих університетів поновили свою діяльність у повоєнний час. Установлено, що в Україні з 1917 по 2005 рік склалася розвинена функціонуюча мережа географічних наукових та освітніх закладів – 11 відділень класичних університетів, у т. ч. 6 національних; 12 підрозділів – педуніверситетів, у т. ч. 2 національних. 5. Виконане дослідження є першою спробою підняти проблеми наукового потенціалу, його територіального розміщення з позицій інформаційного обміну, оскільки загальна кількість фахівців вищої кваліфікації в Україні є найбільшою на пострадянському просторі (понад 120). Комплексним аналізом наукового потенціалу встановлено, що проблемним є їхній розподіл. На сьогодні серед 11 географічних відділень класичних університетів немає фахівців-географів вищої кваліфікації у Волинському, Кам’янець-Подільському, Прикарпатському Херсонському державних університетах. Серед 12 підрозділів педуніверситетів фахівці вищої кваліфікації працюють лише в п’яти вищих навчальних закладах. Серед науковців найбільше представлені фізико- та економіко-географи (по 36). Гідрологів є 18, кліматологів та океанологів – 11, а картографів – 6. І Міністерству науки і освіти України, й Українському географічному товариству, і всій географічній громадськості необхідно звернути увагу на рівень забезпеченості наукових центрів фахівцями вищої кваліфікації, на їхній розподіл за галузями географічних наук. Слід розробити матеріальні та моральні принципи заохочення росту спеціалістів у регіональних закладах, враховувати територіальні потреби у фахівцях окремих спеціальностей під час прийому на географічні факультети. 6. Аналіз функціональної і часової організації наукового потенціалу географічної науки дав нам змогу виявити, що проблемою сучасної ситуації фахівців вищої кваліфікації є його старіння. У 1999 році вік 21,6 % докторів перевищував 70 років, за останні роки цей показник збільшився до 22,5 %. Лише в чотирьох із 23-х вищих навчальних закладів є доктори, за віком молодші 50 років (Львівський, Київський, Таврійський та Чернівецький університети), у 8 з 23-х (Дніпропетровський, Київський, Одеський та Харківський університети, Тернопільський, Кіровоградський, Сумський, Вінницький педуніверситети) є доктори віком до 60 років (31,8 %). Із цих даних випливає висновок про доцільність омолодження фахівців вищої кваліфікації. 7. У наукових школах ми виділяємо такі складові: лідера, прямих учнів і послідовників ідей; пункт де функціонує школа; спільні ідеї, підходи до вирішення поставлених завдань; певний стиль роботи; суспільна популярність, відповідний імідж і визнання; відтворення фахівців вищої кваліфікації – докторів географічних наук. У структурі наукових шкіл на верхньому щаблі ієрархії стоїть національна наукова школа, а нижчою елементарною ланкою є персональна наукова школа типу “учитель-учень” або “учитель-учень-послідовники”. Нами встановлено, що однією з найстаріших наукових шкіл України є наукова школа в галузі метеорології та кліматології, фрагменти якої зараз можна простежити у Києві й Одесі. В 1970-80-ті роки в галузі картографії в Києві започатково картографічну школу А.С.Харченка-А.П.Золовського-Л.Г.Руденка, а наймолодшою є наукова школа в океанології (М.П.Булгаков), яка вже вийшла на рівень підготовки докторів наук (Морський гідрофізичний інститут НАН України, м.Севастополь). Сучасний стан розвитку наукових шкіл у гідрології засвідчує тенденцію активізації географо-гідрологічних досліджень (поряд з еколого-гідрохімічними) у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка з приходом до керівництва школи фахівця-гідролога В.К.Хільчевського. Досліджено, що найбільше наукових шкіл створено у фізичній, економічній і соціальній географії, гідрології, економічній та соціальній географії це школи М.М.Паламарчука (13), М.Д.Пістуна (3), С.І.Іщука (3); у фізичній географії – О.М.Маринича (6), П.Г.Шищенка (6); у гідрології – А.М.Бефані (10). 8. Сучасний етап географічної науки характеризується переходом від дискусій до обговорення досвіду досліджень, що увійшли у практику роботи кафедр або наукових закладів. Процес екологізації сприяв окресленню низки проблем і розвитку нових наукових напрямів та їх подальшому диференціюванню й інтегруванню: географо-екологічного або ландшафтно-екологічного; еколого-геохімічного, пов’язаного з появою екстремальних ситуацій та зростанням захворювання населення у багатьох регіонах і містах України; антропо-еколого-географічного, що включає дослідження життєдіяльності населення, соціальних, екологічних та економічних проблем у системі “довкілля-здоров’я”, техногенно-екологічної безпеки населення; соціально-демографічного напряму, який займається аналізом і прогнозом розвитку геодемографічних ситуацій у регіонах; політико-географічного напряму, що вивчає політико-географічні проблеми країн і регіонів; в картографії розробляються концепції та методичні основи медико-географічного, еколого-географічного аналізу територій. |
