У дисертації проведено нове вирішення наукового завдання, що визначається виявленням тенденцій національно-патріотичного виховання особового складу Армії Української Народної Республіки періоду Директорії та наданні можливих рекомендацій щодо використання тогочасного досвіду в сучасних умовах реформування Збройних Сил України. 1. Проведений аналіз історіографії та джерельної бази дослідження свідчить, що дана проблема знайшла часткове висвітлення в працях українських істориків як за кордоном так і в незалежній Україні. Радянська історична наука дану проблематику не досліджувала. Зарубіжні історики у своїх дослідженнях торкалися її лише побіжно. Накопичення нових джерельних матеріалів, плюралізм думок створили умови для поглибленого дослідження діяльності українських військових формувань 1917-1920 рр. 2. Воєнно-політична обстановка для будівництва збройних сил УНР протягом 1918-1920 рр. складалася несприятливо. Україна перебувала у ворожому оточенні. У винятково складних умовах відбувався процес державного будівництва, створювалася національна армія. Заслуга Директорії Української Народної Республіки полягає в тому, що, взявши на себе в один з критичних періодів української історії завдання відновлення та подальшого будівництва української державності у формі УНР, вона в неймовірно складних зовнішньополітичних і внутрішніх умовах протягом двох років очолювала героїчну боротьбу патріотичних сил проти численних противників незалежної Української держави. Державне керівництво УНР змушене було покладатися на власні, надто обмежені, сили і можливості, що позначилося на кінцевих результатах. Її доба вмістила в собі багатий, цінний, хоча неоднозначний і трагічний досвід українського державотворення та його військового будівництва. Українська армія періоду Директорії УНР за основними принципами своєї організації відповідала тогочасним вимогам, які виходили з досвіду російської армії. За умови задовільного забезпечення Українська армія могла сподіватися на успіх у захисті незалежності України. В Армії УНР проходили службу добре підготовлені старшини і козаки, які мали бойовий досвід і високий рівень патріотизму. Разом з цим, створенню повноцінної регулярної Армії УНР заважали цілий ряд обставин. Військова сфера в УНР не була належним чином організована. В умовах постійної війни і частої зміни території не вдалося налагодити всебічне забезпечення війська необхідними засобами для успішного ведення бойових дій. Недостатня кількість кваліфікованих командних кадрів, відсутність озброєння, боєприпасів і медикаментів, а також відповідного тилового забезпечення негативно відбивалася на боєздатності української армії. Встановлено, що у політичному проводі УНР не було єдності, що заважало створити цілісну концепцію національно-патріотичного виховання війська. В багатьох випадках воно підмінялося безплідними партійними дискусіями, що поглиблювало розбрат у військовому середовищі та українському суспільстві і негативно впливало на боєздатність Армії УНР. Відтак не вдалося обґрунтувати, створити і запровадити національну ідею, яка могла б згуртувати навколо себе тогочасне українське суспільство і скерувати його головні зусилля на створення незалежної держави та захист її суверенітету і територіальної цілісності від зовнішніх противників. Українська держава не змогла відпрацювати концепцію національної військової політики. Національно-патріотичне виховання військовослужбовців Армії УНР організовувалося і проводилося у складних воєнно-політичних умовах збройної боротьби проти кількох сильніших за неї противників. 3. Автор дійшов висновку, що, національно-патріотичне виховання військовослужбовців української армії прямо залежало від обраних концепцій державного розвитку та курсу держави в області внутрішньої і зовнішньої політики. Визначившись щодо самостійного державного існування УНР, лідери Директорії намагалися налагодити заходи по формуванню почуття національної свідомості і патріотизму у цивільного населення і військовослужбовців. Національно-патріотичне виховання українських воїнів ґрунтувалося на нормативній базі, яка не могла бути абсолютно досконалою, оскільки створювалася поступово, обмежено в часі, виходячи з зовнішніх і внутрішніх умов, з урахуванням типової організації українських військ і напрямів діяльності командування Армії УНР. Заходи по національно-патріотичному вихованню в армії з приходом до влади Директорії здійснювалися не спеціальними органами, а представниками урядових політичних партій, які не стільки проводили в армії державну політику УНР скільки працювали в інтересах своїх партій, програми яких не завжди узгоджувалися з державною політикою Директорії. У процесі військового будівництва протягом 1918-1920 рр. стала простежуватися певна тенденція до посилення національно-патріотичного впливу на свідомість вояків силами спеціально створених структурних підрозділів в складі органів військового управління. Широко застосовувалися засоби впливу шляхом створення на громадських засадах культурно-освітніх комітетів. Політичні партії завдяки цьому втрачали контроль над життєдіяльністю військ, що сприяло налагодженню більш чіткої і планомірної роботи по вихованню військовослужбовців. Натомість вихованням старшин і козаків почали займатися спеціальні структурні підрозділи у складі органів управління української армії. До них належали культурно-освітня управа при Генеральному штабі Армії УНР, культурно-освітні відділи у дивізіях і бригадах та посадові особи у частинах і підрозділах. Слід відзначити, що політичні провідники УНР не відразу прийшли до розуміння цієї важливої обставини, що закономірно призводило до втрати часу і негативних наслідків. З метою покращення національно-патріотичного виховання були спроби в системі військової освіти налагодити підготовку спеціалістів для цього важливого напряму роботи. Здійснювалися перші спроби організувати підготовку кадрів для якісного проведення національно-патріотичного виховання у військах. Створювалися спеціальні курси, де навчалися військовослужбовці, які виявили здібність до виховання вояків. Але в умовах важкої війни, відсутності необхідної кількості досвідчених педагогів і незадовільного матеріального забезпечення не вдалося організувати їх навчання на належному рівні. 4. Результати проведеного дослідження дають змогу визначити національно-патріотичне виховання. Ґрунтуючись на досвіді військового будівництва Директорії УНР, можна стверджувати, що національно-патріотичне виховання військовослужбовців – це комплекс адміністративних, інформаційно-пропагандистських, культурно-виховних, духовно-релігійних і інших заходів, що здійснюються урядом держави, командирами і начальниками всіх рівнів, органами військового управління та спеціально призначеними посадовими особами з військовослужбовцями всіх категорій з метою формування у них почуття національного патріотизму, відданості незалежній державі, громадянами якої вони є, глибокого розуміння ними необхідності її збройного захисту від зовнішніх посягань, поваги до її законів, державних символів, національної історії, традицій та культури. Національно-патріотичне виховання військовослужбовців проводили командири частин і підрозділів, але їх діяльність в цьому напрямі не завжди давала очікуваний результат оскільки старшинам не вистачало відповідної спеціальної підготовки і гуманітарних знань, необхідних для роботи з підлеглими. Важливим напрямом роботи по вихованню військовослужбовців були спроби впровадження національної системи військових нагород та характерних історичних ознак у військову форму одягу та систему бойових прапорів, що на думку військових керівників повинно було сприяти покращенню морально-психологічного стану воїнів та зміцнення у них почуття національного патріотизму. Безпосередньо національно-патріотичне виховання у військах організовували такі органи як Інформаційне бюро Армії УНР, Культурно-освітня управа, Державна Інспектура, значною мірою до формування патріотичних якостей старшин і козаків прилучилося духовенство. Ці органи, незважаючи на недоліки, характерні для їх організації та діяльності, зробили помітний внесок у роботу з особовим складом української армії. Як свідчить аналіз архівних документів, суттєвий недолік у національно-патріотичному вихованні полягав у тому, що воно зосереджувалося на проблемах національно-державного розвитку України, тоді як соціальному становищу воїнів та громадян УНР увагу приділяли недостатню, чим скористалися противники УНР – більшовики, які оперували простими і зрозумілими гаслами соціального спрямування і цим схиляли населення на свій бік. В дисертації зроблено висновок, що у 1920 р. порівняно з попереднім періодом національно-патріотичне виховання було організовано на вищому рівні. Політичні провідники УНР нарешті визначилися щодо необхідності створення для незалежної України регулярної армії, що вимагало запровадження системи національно-патріотичного виховання особового складу. Характерно, що саме в цей час в складі органів управління військ впроваджуються культурно-освітні відділи, на рівні сотні (батареї) вводяться позаштатні посади інструкторів національно-освітніх справ. Активізується робота по виданню і поширенню серед військовослужбовців друкованих видань виховного спрямування, проводилися у військах виховні заходи, зміст яких полягав у формуванні у військовослужбовців добре розвиненого почуття національної свідомості і патріотизму, роз’ясненні положень державної політики УНР, боротьбі з масованою пропагандою противника, зміцненні військової дисципліни і правопорядку у військах. Уряд УНР проводив цілу низку заходів, спрямованих на формування у військовослужбовців національної свідомості і патріотизму, але вони не склалися в цілісну державну систему національно-патріотичного впливу на особовий склад Армії УНР. 5. Автор сформулював практичні рекомендації, які полягають у тому, що матеріали дослідження, теоретичні висновки та узагальнення можуть бути використані: для розроблення науково-дослідних робіт з вивчення вітчизняного досвіду виховання військовослужбовців, написання узагальнюючих і науково-популярних робіт з воєнної історії, навчальних, методичних, довідкових та інших матеріалів з вітчизняної історії періоду національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1921 рр., історії військових формувань України; як довідковий матеріал для змістовного наповнення навчальних курсів дисциплін “Морально-психологічне забезпечення діяльності військ (сил)”, “Організація і методика виховної роботи у Збройних Силах України”, “Історія військових формувань України”, “Історія української державності”, що викладаються у Національній академії оборони України; для організації заходів інформаційно-пропагандистського забезпечення і культурно-виховної роботи у військах (силах); узагальнений автором досвід національно-патріотичного виховання вояків Армії УНР періоду Директорії може бути використаний в ході відпрацювання конкретних методик проведення виховних заходів з особовим складом Збройних Сил України. 6. Перспективними напрямками подальших досліджень дисертант вважає: Історія формування українського офіцерського корпусу в роки визвольних змагань 1917-1920 рр.; З’ясування особливостей соціального становища військовослужбовців українських збройних формувань початку ХХ ст.; Історія створення та бойової діяльності військових частин і з’єднань української армії у 1917-1920 рр.; Боротьба українських збройних формувань проти іноземної військової інтервенції в Україну в період революції і громадянської війни. | 