У роботі систематизована інформація про всі відомі на сьогоднішній день пам’ятки археології доби пізньої бронзи регіону півдня Лісостепового Подніпров’я: поселення, курганні і ґрунтові могильники, скарби та випадкові знахідки металевих виробів і ливарних форм. Їх аналіз дозволяє простежити основні етапи розвитку населення регіону, охарактеризувати його господарство, побут, деякі сторони духовного життя. Початок доби пізньої бронзи на території півдня Лісостепового Подніпров’я був позначений розпадом двох великих культурно-історичних спільнот: шнурової на заході та катакомбної на сході, в результаті чого з поміж посткатакомбних / передзрубних утворень з’явилися пам’ятки КБК (Литвиненко, 2001; Отрощенко, 2002). Подальша історія населення регіону позначилася появою і взаємодією трьох великих культурно-історичних спільнот: зрубної, тшинецько-комарівської та Ноа-Сабатинівка-Кослоджень, які відповідали трьом великим етнокультурним утворенням Євразії: євразійському степовому, центральноєвропейському та балкано-дунайському. Розвинений етап пізньої бронзи – період співіснування цих КІС, коли стик їх ареалів приходився саме на територію півдня Лісостепового Подніпров’я. Інтеграційні процеси, а також зовнішні впливи, такі як проникнення «лісових» племен та процес гальштатизації, призвели до розпаду великих КІС і появи на їхньому місці нових культурних утворень. Вони, в свою чергу, увійшли до величезної євразійської спільноти КВК фінальнобронзового часу, яка простягалася від Дунаю до Алтаю (Черных, 1983). Господарство племен пізньої бронзи досліджуваного регіону мало змішаний скотарсько-землеробський або землеробсько-скотарський тип. З початку пізньої бронзи у племен КБК та ранньої БМЗК провідною галуззю було відгінно-пасовищне скотарство. В череді значно переважала велика рогата худоба, а також коза-вівця та кінь. З розвиненого етапу пізньої бронзи збільшується роль землеробства, а скотарство набуває осіло-випасного типу, про що свідчить домінування стаціонарних поселень та поява у череді свині. Вирощували переважно невибагливі зернові культури: просо, жито, овес, а також ячмінь плівчастий та пшеницю м’яку. Полювання та риболовля не відігравали великої ролі у господарстві. Основні галузі домашнього виробництва (гончарство, ткацтво, кушнірство, теслярство, різьблення по кістці, виготовлення знарядь з каменю та кременю) забезпечували переважно внутрішні потреби общини. Принаймні з розвиненого етапу пізньої бронзи на території регіону розпочався процес інтенсивного виділення металообробки у окрему галузь ремісничого виробництва (лобойківський осередок). Відсутність власної сировинної бази для металургійного виробництва спонукала до активного обміну з населенням інших регіонів та сприяло розвиткові транспортних засобів і комунікацій. Як свідчать знахідки різних типів псаліїв, початок пізньої бронзи пов’язаний з поширенням колісничного транспорту, а фінал – з використанням коней для верхової їзди. Картографування місць знахідок елементів кінського обладунку, металевих виробів вказують на те, що мешканці півдня Лісостепового Подніпров’я мали налагоджені і сталі зв’язки з такими віддаленими регіонами як Карпати та Подунав’я на заході, Урал та Західний Сибір на сході, Верхнє Поволжя на півночі, Північне Причорномор’я на півдні (Смирнов, 1961; Отрощенко, 1995; Лысенко, 2002). Наявні археологічні матеріали дозволяють частково реконструювати духовну культуру населення регіону. Про розвинуті домашні культи свідчать вівтарі, жертвопринесення та поховання на поселеннях. Матеріали поховальних пам’яток засвідчують існування поховальних та поминальних ритуалів, пов’язаних з культом померлих предків. Бракує археологічного матеріалу для характеристики мистецтва цього часу. Чи не єдиним свідченням його є орнаментальні композиції на кераміці, які вирізняються схематизмом, регулярністю і майже повним браком реалістичних зображень. За етнічною належністю племена КБК та БМЗК дослідники пов’язують з індоіранцями (Отрощенко, 2002). Тшинецько-комарівську КІС ідентифікують як балто-слов’ян, або ж праслов’ян (Березанская, 1982). Спільнота Ноа-Сабатинівка-Кослоджень, напевне, належала до прафракійського етносу (Morintz, 1978). Саме у взаємодії трьох етнокультурних потоків зі сходу (індоіранці), північного заходу (балто-слов’яни) та південного заходу (прафракійці) відбувалося формування етнокультурної карти населення України первісної доби, зокрема і регіону півдня Лісостепового Подніпров’я. Наприкінці ж пізньої бронзи на етнічну ситуацію в регіоні вплинула поява прийшлого неіндоєвропейського субстрату, пов’язаного з поширенням на Лівобережжі пам’яток малобудківсько-бондарихинської культури – як вважають, носіїв прафіно-угорського етносу. |