1. Стан наукової розробки проблеми вирішення експонування пам’яток доби первісності свідчить про відсутність комплексного всебічного висвітлення історії становлення музеєзнавчих концепцій на теренах сучасних країн Європи крізь призму збереження та використання нерухомих пам’яток кам’яного віку та епох енеоліту-бронзи. Аналіз джерельної бази дозволив визначити наступні періоди в історіографії проведеного дослідження: - донауковий – середньовіччя – XVI ст. З’являються перші відомості про пам’ятки первісної історії у тодішніх країнах Європи;
11
- XVII – XIX ст. Формується усвідомлення пам’яток первісності як таких, які потребують наукового дослідження та можливого збереження для наступних поколінь; - друга половина XIX – перша половина ХХ ст. Створюються перші наукові концепції “археопарків” та “експериментальних” поселень з історії первісного суспільства; - друга половина ХХ ст. – наш час. Розробляються нові концептуальні засади збереження та експонування нерухомих пам’яток кам’яного віку та епох енеоліту-бронзи і відповідних музеїв, а також “реконструйованих” поселень. На цей період припадає виокремлення різних музеєзнавчих шкіл та наукових напрямів. 2. На добу Відродження у країнах зарубіжної Європи припадає зародження музеєзнавства та археологічної скансенології, що пройшли у своєму розвитку кілька етапів: - зародження – XV – XVII ст.; - становлення – XVIII – перша половина XIX ст. Для пам’яток первісної історії цей етап починається з середини XIX ст. - розвиток – друга половина ХІХ ст. – наші дні. Перші “археодроми” – “уявні музеї” – “експериментальні поселення” з історії первісного суспільства засновані у другій половині XIX – 20-30-х рр. XX ст. (Данія, Швеція). Створення археологічних “скансенів” на пам’ятках з історії первісного суспільства у зарубіжних країнах Європи відноситься до початку – другої половини ХХ ст. Різні підтипи археологічних “скансенів” з’являються у країнах Західної, Північної, Центральної, Південної Європи та Росії у другій половині ХХ ст. 3. В Україні зародження музеєзнавства відноситься до першої половини XIX ст., пов’язано з вивченням античних старожитностей у Північному Причорномор’ї, організацією вищих навчальних закладів (університетів), наукових товариств та диференціацією наук, насамперед археології та етнографії. Становлення музеєзнавства в Україні відноситься до другої половини XIX – 20-30-х рр. XX ст. Саме на цей період припадає вироблення методичних прийомів експонування рухомих пам’яток з історії первісного суспільства України. Також робиться спроба експонування нерухомих об’єктів (печера Вертеба). Після Другої світової війни в Україні створюються музеї просто неба різних типів. На кінець ХХ ст. відносяться розробки наукових концепцій створення “археопарків” різних підтипів: археологічних “скансенів”-“діснейлендів” та археологічних “діснейлендів”. 4. Аналіз сучасних концепцій музеєзнавства та пам’яткознавства в європейських країнах дозволив виділити новий науковий напрям – археологічну скансенологію зі своїми об’єктом та предметом дослідження. Об’єктом її
дослідження є “археопарки” різних підтипів: in situ, археологічні “діснейленди”-“археодроми”-“експериментальні поселення”-“уявні музеї”. Предмет – експозиційне відображення (моделювання, реконструкція) археологічного контексту як in situ, так і в “уявних музеях”. 5. Найбільш інформативним та комплексним джерелом, яке може бути представлене у таких “археопарках”, є реконструйовані інтер’єрні тематико-експозиційні комплекси, складовою частиною яких повинно стати давнє житло. При проведенні аналізу давнього житлобудівництва території України доцільно використовувати методи інформатики, що дозволяє створити інформаційні моделі з відповідними комп’ютерними програмами – класифікаторами. Це сприятиме створенню банку даних з нерухомих об’єктів архітектури пізнього палеоліту - бронзи та полегшить завдання розробки уніфікованих критеріїв для опису такої категорії джерел. Інтер’єрні тематико-експозиційні комплекси з давнього житлобудівництва України з урахуванням етнографічних аналогій можуть бути створені для епох пізнього палеоліту – бронзи Поліського регіону. 6. Виходячи з того, що нерухомі пам’ятки первісності як елементи природно-археологічних систем є складовою природно-техногенного середовища, “археопарк” in situ може бути визначений як елемент природно-археологічної системи – історико-культурний музей-заповідник (музей “під відкритим небом”-“скансен”), який створюється на основі нерухомих пам’яток археології, зокрема епох палеоліту – бронзи різного виду і типу. 7. Виділено наступні типи експозиції in situ в умовах “археопарку”: - відкритий спосіб експонування (просто неба) музеєфікованого культурного шару у межах дослідженої пам’ятки; - павільйонний спосіб експонування музеєфікованих об‘єктів; - комбінований спосіб експонування, як просто неба, так і у павільйонах, коли пам’ятка у таких випадках виступає як цілісний об’єкт музейного показу; - культурний шар лише частково музеєфікований in situ на окремих ділянках розкопів у павільйонах, де пам’ятка виступає як “фрагменти” об’єкта музейного показу. - заповідна територія у межах поширення культурного шару при неможливості збереження відкритих об‘єктів in situ. 8. При демонстрації музейних предметів з історії первісного суспільства України необхідно використовувати екоетноархеологічний підхід. Така експозиція може мати два типи: - екоетнологічний, в основі якого знаходяться тематико-експозиційні комплекси з синполітейних суспільств ойкумени; - екоетноархеологічний, тематико-експозиційні комплекси якого створені на основі археологічних та етнологічних матеріалів. Важливим при організації таких типів експозицій є використання діорам та макетів.
13
9. При проектуванні музеїв народної архітектури та побуту доцільно передбачати так звану археологічну секцію, яка б демонструвала макети-реконструкції натурального розміру для кращого візуального сприйняття типових зразків давньої архітектури того чи іншого регіону України. Реконструйовані інтер’єрні тематико-експозиційні комплекси з історії первісного суспільства, які характеризують різні етапи його розвитку та різні регіони доцільно експонувати в археологічному відділі “Найдавніша архітектура України” у Музеї народної архітектури та побуту НАН України. | 