У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми інформації як об’єкта цивільно-правових відносин. За результатами дисертаційного дослідження автором обґрунтовуються наукові висновки: 1. Інформаційне законодавство потребує вдосконалення у частині визначення пріоритету приватного інтересу до інформації, регулювання різних видів інформації (особливо нерозкритої науково-технічної), регулювання зобов’язальних відносин, які виникають з приводу передачі та розповсюдження інформації, захисту права на інформацію та відшкодування заподіяної шкоди. 2. Відповідно до ст. 4 ЦК слід інформаційне законодавство привести до єдиного правового критерію, основу якого становитиме ЦК України і розроблений на його основі Інформаційний кодекс. 3. Відповідно до ст. 201 ЦК визначити інформацію як відомості, а не дані, які можуть бути включені в обіг у вигляді, який може сприйнятий і осягнутий людиною. Видовість інформації слід провести на основі визначення приватного інтересу, це надасть можливість точніше визначити товарність інформації. 4. Інформація – це самостійний об’єкт цивільного права, якому притаманні своєрідні ознаки. 5. Інформація стає об’єктом цивільного права, якщо відповідає таким вимогам: а) має товарну форму та комерційну цінність; б) може переходити у порядку правонаступництва; в) не вилучена з цивільного обігу (державна таємниця, службова тощо); г) не є невід’ємною від суб’єктів цивільного права; д) якщо її неправомірним поширенням завдано шкоди суб’єкту цивільного права. 7. Правовий режим інформації як об’єкта цивільного права визначається її властивостями і суттєво відрізняється як від матеріальних об’єктів, так і від об’єктів виключного права (права інтелектуальної власності). Тому некоректно до інформації застосовувати поняття “інформаційна річ”, а загальнодоступну інформацію визначати як об’єкт інтелектуальної власності. 8. Інформація – це товар, який має свою вартість. Вартість інформації повинна визначатись, передусім, її значимістю для споживача і комерційною цінністю. 9. Інформаційні правовідносини є суто цивільно-правовими. Переважну більшість їх слід вважати відносними, тому що тільки за допомогою зобов’язань можна визначити коло зобов’язаних осіб. Абсолютний характер мають ті інформаційні відносини, які переважно регулюються нормами приватного і публічного права та вилучені з цивільного обігу. Їх виникнення обумовлює таємниця, яка опосередковує охоронювану законом належність інформації визначеному суб’єкту, його виняткове юридичне панування над інформацією у власних інтересах (наприклад, державна таємниця, особиста таємниця). Відповідно, особа, якій належить ця інформація, має право підтримувати обмеження доступу до неї. Квазіабсолютний характер інформаційних правовідносин обумовлює відомості, які становлять нерозкриту, не вилучену з цивільного обігу інформацію (особливо “ноу-хау”), тому що з одного боку, діє законодавчий принцип вільного використання інформації, якщо особа власними правомірними зусиллями її отримала, а з іншого – право володільця такої інформації підтримувати обмеження доступу до неї. 10. Інформація нематеріальна за своєю суттю, й аналіз особливостей вказаного об’єкта цивільного права дозволяє дійти висновку, що на інформацію не можна розповсюджувати режим права власності. Не можна повною мірою відносити до інформації й режим виключних прав. Режим такого виду інформації, як “ноу-хау”, суттєво відрізняється від традиційних об’єктів виключного права, він ґрунтується на фактичній, а не юридичній монополії. 11. Суб’єкти інформаційних відносин мають як суб’єктивні права, так і юридичні обов’язки. 12. Виникла необхідність відокремити договори на передачу інформації у самостійний тип. 13. Слід розрізняти юридичні дії “розповсюдження інформації” та “передача інформації”. Якщо йдеться про розповсюдження інформації, то слід говорити про укладання договору з надання інформаційних послуг, предметом якого буде саме послуга, а не інформація. У разі передачі інформації предметом виступає інформація (як правило, нерозкритого характеру) і права на неї. Видами інформаційної послуги є: маркетинговий та консультаційний. 14. На прикладі договору про передачу “ноу-хау”, який є базовим для передачі нерозкритої інформації, на основі якого повинні в подальшому розроблятись договори про передачу інформації, показано, що для передачі інформації не можна застосувати договір купівлі-продажу та ліцензійний договір. 15. Передумовою укладення договору про передачу інформації повинен бути попередній договір, основною рисою якого є обов’язок про нерозповсюдження відомостей, які стали відомі. 16. Слід розрізняти поняття “охорона” та “захист” права на інформацію. 17. Захист права на інформацію повинен будуватись на тих самих засадах, що й інші цивільні права, однак на законодавчому рівні слід визначити відшкодування завданої шкоди, яка виникла внаслідок розповсюдження цінних відомостей. | 