Анотація до роботи:

Любовець О.М. Ідейно-політичні процеси в українських партіях у контексті альтернатив революційної доби (1917-1920 рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – Історія України – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2006. У роботі здійснено цілісне дослідження ідейно-політичних процесів всередині українських партій у контексті альтернатив революційної доби 1917-1920 рр., з’ясовані причини та особливості міжпартійної та внутріпартійної боротьби щодо вибору шляхів суспільно-політичного розвитку України. На основі архівних матеріалів, тогочасної преси, історіографічних джерел вперше систематизовано весь наявний політичний спектр доби революції – від лівих до правих партій (не лише на загальнопартійному рівні, а й на зрізі фракцій, течій, груп тощо); здійснено критичний аналіз політичні доктрини українських партій; визначено їх соціальну базу, регіональну розгалуженість і чисельність; висвітлено діяльність партій в державних і опозиційних структурах; прослідковано особливості та складності формування багатопартійності в Україні на різних етапах революції.

– Проведений аналіз історіографії проблеми дозволив виявити провідні тенденції розвитку історіографії питання. Динаміка змін цілей, підходів, теоретико-методологічних засад, ступеня науковості досліджень даної проблематики дає можливість виділити чотири групи історіографічних джерел – “партійна історіографія” власне революційних років, зарубіжні видання 20-х – 80-х рр. ХХ ст., радянська історіографія, сучасна вітчизняна історіографія. Не зважаючи на те, що на сьогодні є значна кількість праць з партійної історії, проблема внутріпартійної та міжпартійної боротьби українських партій в контексті альтернатив революційної доби 1917-1920 рр. ще не була предметом окремого комплексного та системного дослідження, хоча має надзвичайно важливе значення для практики сучасного державотворчого процесу. Аналіз наявної історіографічної бази свідчить, що жоден із авторів не розглядав ідейно-політичні процеси, що проходили всередині партій через призму політичних альтернатив.

– Революційна доба 1917-1920 рр. стала періодом, коли різні політичні сили запропонували українському суспільству певні моделі подальшого поступу та вступили в жорстку боротьбу між собою за право реалізації власної альтернативи.

Основними альтернативними шляхами національно-державного розвитку України стали оформлення національно-територіальної автономії у складі демократичної федеративної Російської республіки та будівництво самостійної незалежної держави. Обидві альтернативи мали об’єктивні підвалини, однак на початковому етапі революції вирішальним чинником стала автономістсько-федералістська позиція провідних українських політичних партій, представники яких складали переважну більшість у всіх представницьких органах Центральної Ради і формували основні засади державного курсу, тоді як самостійницькі переконання частини політичних діячів і партій не одержали скільки-небудь широкої підтримки. Тому слід констатувати, що реальною альтернативою був перший шлях, друга ж альтернатива спочатку знаходилася в латентному стані, поступово “дозріваючи” в суспільній свідомості. Однак реалії політичного життя, небажання загальноросійських центрів (Тимчасового уряду, а згодом РНК) йти назустріч природним національним інтересам українців привели до необхідності формування власної держави як найбільш адекватного шляху, що відповідав потребам розвитку української нації. Попри свої федералістські погляди, це змушений був врешті-решт визнати й український політичний провід, розпочавши процес розбудови самостійної держави. З того часу друга альтернатива перетворилася з латентної в реальну.

Іншою політичною альтернативою, яку висунула революція, став вибір типу організації влади – або парламентська демократія західного типу, або радянська влада більшовицького зразка. Спочатку українські діячі і партії єдино можливою формою організації влади вбачали скликання в Києві Сейму як законодавчого органу на принципах прямого, рівного, пропорційного і таємного виборчого права. З огляду на це всі українські партії підтримували ідею скликання Загальноросійських та Українських установчих зборів. Однак, подальша радикалізація настроїв основної маси населення, активізація діяльності більшовиків зумовила поширення ідеї влади рад серед широких прошарків суспільства. Українські соціалістичні партії не могли не реагувати на настрої власного електорату, тому всередині есерів і есдеків почали зявлятися прибічники радянської системи. З розвитком революції саме різниця в підходах щодо принципів організації влади стала головним чинником краху єдиного українського національного фронту та внутріпартійних розколів.

Однією з визначальних політичних альтернатив революційної доби став більшовизм (як політична доктрина і система цінностей, що втілювалися в життя РСДРП(б) та КП(б)У). Прийшовши до влади в жовтні 1917 р. у Петрограді, більшовики претендували на загальноросійську владу і розглядали Україну як “сферу свого впливу”. Подібні претензії більшовиків робили неминучим конфлікт із українським національним проводом. Водночас частина висунутих більшовиками гасел дедалі більше знаходила собі прибічників серед селянства і робітництва. Постійне протистояння з більшовиками на фоні полівіння мас змушувала українські політичні партії ставати на лівіші позиції, коригувати власні національно-політичні доктрини та концепції.

– Головним суб’єктивним чинником альтернативних ситуацій є політичні партії, які виступають акумульованим репрезентантом політичних і економічних інтересів різних прошарків суспільства. Українська революція 1917-1920 рр. стала періодом, коли вперше склалися реальні умови для формування багатопартійності в Україні, протягом якого оформився фактично повний партійний спектр – від лівих до правих (понад 20 партій). Опинившись у сприятливих політичних умовах після повалення самодержавства, українські партії розгорнули активну діяльність і дуже скоро перетворилися на провідний чинник національно-демократичних процесів в регіоні, здобули політичну владу і отримали реальний шанс втілити в життя свої політичні програми.

– Всі форми державності, що існували в Україні протягом революційної доби 1917-1920 рр., були спробою реалізації партійних ідеалів і настанов тої чи іншої політичної сили. Створення Центральної Ради та її діяльність були втіленням уявлень щодо суспільно-політичного устрою провідних на той час українських партій лівої та центристської орієнтації, насамперед, УСДРП, УПСР, УПСФ. Праві, консервативні партії (Союз земельних власників та ін.) не підтримували політики Центральної Ради і стояли щодо її в опозиції.

Невідповідність запропонованої гетьманом П.Скоропадським моделі національної держави основним положенням політичних доктрин українських партій зумовила їхню опозиційність щодо новоствореного режиму, бо в їх розумінні вона суперечила інтересам широких верств селянства і робітництва. Водночас, різні партії по-різному визначали форми своєї опозиційності. Одні намагалися взяти на себе роль конструктивної опозиції і через направлення порад і вимог, участі своїх представників в управлінських структурах, а пізніше і в уряді, робили спроби скоригувати державний курс. Інші – з самого початку зайняли відкрито ворожу позицію і поступово дійшли до необхідності загального повстання проти гетьмана. Вичерпавши всі можливі способи впливу на формування урядової політики і не досягнувши бажаного результату, поступово всі українські партії підтримали ідею загального антигетьманського повстання і стали на чолі його.

Політичні сили, які створили Директорію, по-різному уявляли собі можливі моделі функціонування влади і наявні орієнтири розходилися у діаметрально протилежних напрямах. У процесі пошуку спільних позицій і спроб досягнення компромісу український провід розробив власний, третій шліх – “трудовий принцип” державного управління, який поєднував у собі демократичні засади і більшовицький класовий підхід. Однак то було скоріше абстрактно-теоретичне розв’язання нагальних проблем, насправді реалізація цього принципу виявилася важкоздійсненою і так і не була втілена в життя. Наявність різновекторних орієнтирів не давала можливості Директорії виробити чітку державницьку стратегію, бо, опинившись між лівими та правими, протягом всього часу свого існування вона намагалася визначитися з основоположним принципом державного будівництва. Гострі суперечності серед провідних українських партій щодо внутріполітичного устрою та курсу зовнішньої політики держави призводили до того, що Директорія виявилася неспроможною створити єдиний фронт національно-демократичних сил для конструктивної державотворчої праці й гідного опору зовнішнім противникам, для підтримання злагоди у суспільстві.

Поряд із “більшовицькою” та “унеерівською” альтернативою суспільно-політичного розвитку в Україні виникла й третя – націонал-комуністична, яка намагалася об’єднати ідею українського національного визволення з більшовицькою політичною доктриною. Появу цієї альтернативи слід розглядати як реакцію на поширення серед населення України радянських настроїв і спробу за умов наростання впливу більшовиків зберегти владу в “українських руках”. На націонал-комуністичні позиції перейшло ряд українських партій, зокрема, боротьбисти, незалежні есдеки, борьбисти, укапісти. Поділивши платформу більшовизму, ці партії вбачали своїм завданням захист національних інтересів українців шляхом відстоювання ідеї самостійної соціалістичної української республіки або входження її на рівноправних засадах до Всесвітньої Соціалістичної Федерації. Не маючи реальних важелів впливу на державну політику, ці партії не змогли зреалізувати свою модель національно-державного будівництва в Україні, в боротьбі за владу вони програли більшовикам, які застосували щодо них тактику “злиття”.

– Для процесу формування багатопартійності в Україні доби революції були характерні періодичні організаційні розколи партій (виникнення всередині партій фракцій з відмінною політичною платформою і подальшим оформленням окремих партій). В основі цих розколів лежали розбіжності програмного та тактичного характеру – різне розуміння окремими частинами партій можливих форм організації влади, моделей національної державності та методів і шляхів розвязання нагальних соціальних і політичних проблем. Причиною цих розбіжностей і різного розуміння була наявність різновекторних політичних альтернатив, що відбивало національні, соціальні, економічні інтереси тої чи іншої групи суспільства.

За часів революції майже всі українські партії на певному етапі розвитку пережили розколи. Найбільшу кількість розколів зазнали УПСР і УСДРП – найчисельніші та найвпливовіші партії революції. Це можна пояснити як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками, серед яких домінуюче значення мали – слабкість організаційних партійних структур, відсутність єдиної позиції серед партійних лідерів щодо провідних засад державотворення, постійні коливання у визначенні пріоритетності в революції соціального чи національного чинників, гострота соціальних проблем. Не останню роль в цих “розкольницьких” процесах відігравав і так званий “більшовицький чинник”. Маючи фактично одну й ту ж соціальну базу з більшовиками, українські есери та есдеки знаходилися в постійному суперництві з ними за вплив на широкі маси селянства і робітництва. Загроза втрати свого електорату й змушувала частину членів цих партій приймати постулати політичної доктрини більшовизму, що, в свою чергу, робило неминучим партійні розколи.

– Політичні альтернативи, які породила революція, ставали причиною постійної перманентної міжпартійної та внутріпартійної боротьби щодо визначення моделі національно-державного будівництва України – автономна Україна в складі демократичної федеративної Російської республіки чи самостійна незалежна Українська Держава; парламент західноєвропейського зразка, ради робітничих, селянських і солдатських депутатів чи “трудовий принцип” організації влади; військово-політичний союз з Радянською Росією чи альянс із країнами Антанти; створення єдиного національного, соціалістичного чи комуністичного фронту і т.п. Відповіді на ці питання призводили до міжпартійного протистояння та внутріпартійних поділів і розколів. Саме напружена міжпартійна і внутріпартійна боротьба, яка розїдала зсередини український національний рух, і стала однією з основних причин поразки національно-визвольної боротьби під час революції 1917-1920 рр.

– Жодна з моделей державного будівництва, запропонована українськими політичними партіями, так і не була реалізована. Серед причин цього можна виділити наступні. Вони здебільшого не набули завершеного чіткого вигляду, залишилися на рівні ідейно-теоретичних настанов, не було розроблено механізму їх реалізації. Іншою істотною причиною стало те, що не всі вони адекватно відбивали настрої та прагнення широких верств населення. Величезну роль відігравали й постійні агресії з боку сусідніх держав, які не давали можливості зосередитися на розв’язанні внутрішніх проблем. Висловлюючи критичні зауваження на адресу українських партій, водночас, варто мати на увазі, що вони були першими, хто закладав підвалини української державності і, попри все, віддати їм належне. Без їхньої подвижницької діяльності була б неможлива сучасна українська держава. Не дивлячись на те, що основна мета революції – формування української самостійної держави не була реалізована, вона не зникла повністю, а продовжувала існувати в суспільстві в латентному стані. При виникненні сприятливих об’єктивних умов і оформленні політичних сил, які її репрезентували, вона була досягнута на наступному етапі політичного розвитку.

– Багатоплановість, невичерпність досліджуваної проблеми зумовлює необхідність подальшого опрацювання низки її важливих аспектів: поглиблення розробки загальних принципів і методів вивчення альтернатив суспільно-політичного розвитку; дослідження історії та функціонування українських консервативних партій; вивчення діяльності українських партій на регіональному рівні та ін.

Публікації автора:

Індивідуальна монографія:

1. Українські партії й політичні альтернативи 1917-1920 років: Монографія. – К.: Основа, 2005. – 311 с.

Рецензія: Головченко В. Україна багатопартійна: перша спроба // Історичний журнал. – 2006. - № 1. – С. 110-113.

Брошура:

2. Нарис історії Української демократично-хліборобської партії (1917-1920 рр.). – К.: ІПіЕНД, 2002. – 68 с.

Статті:

3. Принцип соборності та українські політичні партії (1918-1920 рр.) // Українська соборність: ідея, досвід, проблеми (До 80-річчя Акту Злуки 22 січня 1919 р.): Збірник. – К.: ІПіЕНД, 1999. – С. 162-170.

4. Боротьбисти і більшовики: співпраця та протиборство // Наукові записки / Збірник / Сер. “Політологія і етнологія”; Вип. 7. – К.: ІПіЕНД, 1999. – С. 121-134.

5. Боротьбизм і проблеми становлення української державності // Наукові записки / Збірник / Сер. “Політологія і етнологія”; Вип. 9. – К.: ІПіЕНД, 1999. – С. 95-99.

6. Основні політичні засади Української Демократично-Хліборобської партії // Україна: ретроспектива і перспектива: Збірник наукових праць. – К.: ІПіЕНД, 1999. – С. 68-73.

7. Українське селянство та його партія: ідейно-політичні орієнтації революційної доби // Україна: минуле, сьогодення, майбутнє: Збірник наукових праць. К.: ІПіЕНД, 1999. – С. 160-168.

8. Роль боротьбизму в Українській революції 1917-1920 рр. // Наукові праці Камянець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. - Камянець-Подільський: Камянець-Подільський державний педагогічний університет, 1999. – Т. 3(5). – С. 243-250.

9. Географія діяльності провідних політичних партій Центральної Ради // Україна: вчора, сьогодні, завтра: Збірник наукових праць. – К.: ІПіЕНД, 1999. – С.143-150.

10. Організаційне оформлення партії боротьбистів і її діяльність в період гетьманщини // Студії з архівної справи та документознавства. – Т. 5. Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. – К., 1999. – С. 70-73

11. Український націонал-комунізм як ідейно-політична течія // Комуніст України. – 2000. - № 1. – С. 64-67.

12. Організаційне оформлення Української Демократично-Хліборобської партії та її програмові засади // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія “Історія, економіка, філософія”. – К.: КДЛУ, 2000. – Вип. 4. – С. 191-195.

13. Боротьбисти і більшовики: співпраця та противоборство // Історія України. – 2000. - № 40. – Жовтень. – С. 6-7.

14. Вплив поглядів В.Липинського на формування програмних засад Української демократично-хліборобської партії // Вячеслав Липинський в історії України. – К., 2002. – С. 80-88.

15. Становлення та розвиток багатопартійності в Україні в період Ценральної Ради // Наукові записки / Збірник / Сер. “Політологія і етнологія”; Вип. 18. – К.: ІПіЕНД, 2002. – С. 95-99.

16. Погляди М.Грушевського щодо державного та політичного устрою України // Михайло Грушевський – науковець і політик у контексті сучасності. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2002. – С. 138-143.

17. Провідні українські політичні партії в Центральній Раді та їх регіональний вплив // Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівництва. – К.: Українська Видавнича спілька, 2002. – С. 238-247.

18. Тенденції розвитку багатопартійності в Українській Гетьманській Державі // Події і особистості революційної доби / Збірник. – К.: ІПіЕНД, 2003. – С. 109-148.

19. Політична програма та історія діяльності Української трудової партії (1917-1918 рр.) // Україна: вчора, сьогодні, завтра: Збірник наукових праць. – Запоріжжя, 2003. – С.187- 196.

20. Проблема української державності в програмах і діяльності українських політичних партій (березень – листопад 1917 р.) // Український історичний журнал – 2003. - № 4. – С. 22-29

21. Проблема формування гетьманського уряду і українські політичні партії // Питання історії України: Збірник наукових статей. – Чернівці: Зелена Буковина, 2003. – Т. 6. – С. 133-138.

22. Оформлення українських консервативних партій та їх діяльність в період Гетьманату П.Скоропадського // Над Дніпром і Віслою. Україна і Польща в європейському вимірі – минуле і сучасність. Збірник наукових праць. – Київ-Торен, 2003-2004. - № 2-3. – С. 119-127.

23. Еволюція національних програм українських політичних партій (22 січня 1918 – 22 січня 1919 рр.) // Україна: від самостійності до соборності (22 січня 1918 – 22 січня 1919 років). Збірник. – К.: ІПіЕНД, 2004. – С. 169-183.

24. Від автономії до незалежності (Еволюція національних програм українських політичних партій доби визвольних змагань 1917-1920 рр.) // Наукові записки / Збірник / Сер. “Політологія і етнологія”; Вип. 26. – К.: ІПіЕНД, 2004. – С. 176-190.

25. Міжпартійна та внутріпартійна боротьба щодо вибору форми організації державної влади напередодні Трудового Конгресу (грудень 1918 – січень 1919 рр.) // Науковий вісник. – Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. – Науки: економіка, політологія, історія. – 2005. - № 5 (17). – С. 109-120.

26. Бойова діяльність боротьбистів у 1918-1920 рр. // Наукові записки / Збірник / Сер. “політологія і етнологія”; Вип. 28. – К.: ІПіЕНД, 2005. – С. 106-119.

27. Українські політичні партії в 1917 році: чисельність, соціальний склад, регіональний вплив // Історичний журнал. – 2005. - № 6. – С. 63-73.

28. Аграрна програма Української демократично-хліборобської партії // Український селянин: Зб. наук. праць. – Черкаси: Черкаський національний університет, 2005. – Вип. 9. – С. 172-175.

Публікації, які додатково відображають результати дослідження

29. Українська трудова партія: політична програма та тактика в національно-демократичній революції 1917-1920 рр. // Міжнародний науковий конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ ст.” Чернівці 16-18 травня 2000 р. – Чернівці: Рута, 2001. – Т.4. – С. 117-123.

30. Позиція українських політичних партій щодо Буковини та Бессарабії в контексті ідеї соборності українських земель (1917-1920 рр.) //Україна – Румунія – Молдова: Історичні, політичні та культурні аспекти взаємин. Міжнародна наукова конференція. 16 – 17 травня 2001 року. – Чернівці, 2002. – С.189-199.

31. Наукова конференція “Соборність в українському державотворенні (До 85-річчя Акту Злуки УНР і ЗУНР)” // Історичний журнал. – 2004. – № 1-2. – С. 128-132.

32. Кабінет міністрів гетьмана Скоропадського // Робітнича газета. – 2004. – 6 жовтня.

33. Уряди в регіонах // Робітнича газета. – 2004. – 6 жовтня.

34. Рада Народних Міністрів часів Директорії // Робітнича газета. – 2004. – 13 жовтня.

35. Рецензія. Висоцький О.Ю. Українські національні партії початку ХХ століття: соціалістичний сегмент (УСДРП та УПСР у компаративістському вивченні): Монграфія. – Днпропетровськ: ДДФЕІ, 2001. – 160 с. // УІЖ. – 2005. - № 2.

36. Всеукраїнська наукова конференція “Громадсько-політична діяльність Володимира Винниченка (до 125-річчя до дня народження) // Історичний журнал. – 2005. - № 4. – С. 124-127.