Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Політичні науки / Політична культура та ідеологія


Набруско Віктор Іванович. Формування громадської думки в умовах легітимації політичної влади (масовокомунікативний вимір) : дис... канд. політ. наук: 23.00.03 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут журналістики. - К., 2006.



Анотація до роботи:

НАБРУСКО В. І. Формування громадської думки в умовах легітимації політичної влади (масовокомунікативний вимір). — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.03 — політична культура та ідеологія. — Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. — Київ, 2006.

У дослідженні узагальнено теоретичні погляди на проблему категоріальних елементів поняття громадської думки, створено методологічну модель аналізу процесів її формування в умовах модернізації суспільства та легітимації нових політичних інститутів і владних структур. Здійснено теоретичну реконструкцію особливостей комунікативного простору політики в умовах формування впливу ЗМК на громадську думку як ресурс легітимації.

Вперше у вітчизняній політичній науці в широкому контексті міждисциплінарних політико-соціологічних пошуків системно розглянуто технології впливу засобів масової комунікації як генератора інформаційних потоків політичної влади, особливо під час її легітимації, на громадську думку.

На основі результатів авторського дослідження запропоновано практичну рекомендацію: оскільки радіомовлення, телебачення, періодичні видання є лише окремими каналами впливу на групову свідомість, отже – й на громадську думку, для з'ясування ефективності динаміки і кореляції моделей «Влада—ЗМК—суспільство», «Влада—ЗМК», «Преса—суспільство» доцільно аналізувати ефект модифікації інформаційних впливів у сфері групової свідомості з метою інтенсивного включення в обіг цих моделей конкретного засобу інформації.

У дослідженні узагальнено теоретичні погляди, запропоновано нові теоретичні і практичні підходи щодо формування громадської думки в умовах легітимації політичної влади за допомогою певних комунікативних технологій.

З цією метою:

1. Теоретично реконструйовані особливості комунікативного простору політики в умовах домінування ЗМК над громадською думкою як ресурсом легітимації; визначено специфікацію поняття громадської думки в інформаційному просторі суспільства. В основу поняття громадської думки покладено такі суспільні феномени: а) вираження політичної волі, свідомості мас впливає на органи управління і, поряд із соціально-політичними інститутами, бере участь у політичному процесі; б) сукупне судження множини спільнот (велика кількість комбінацій групотворчих чинників) з приводу значущих подій, явищ дійсності є базовим для громадської думки.

2. Поняттєву базу легітимації розроблено у форматі моделі “Влада—ЗМК—суспільство”, суть якої зводиться до тези, що поняття “комунікація” виходить за рамки діяльності ЗМІ і його слід сприймати як спроможність передачі масової інформації з метою впливу на суспільство і його складові. Основу легітимації будь-якої влади становить довіра народу, що виявляється через громадську думку.

Потенціал легітимації реалізується у трьох комунікаційних континуумах: модель нульового континууму легітимації (єдиний централізований контроль, моноідеологічна пропаганда, основне джерело альтернативної інформації – чутки); модель плюралістичного континууму легітимації (велика кількість суб’єктів інформаційного впливу, джерело альтернативної інформації – приватні агенти mass-media (на противагу державним ЗМІ); модель перехідного континууму легітимації (становлення нових соціальних інституцій відстає від масовокомунікативної легітимації, тобто ЗМІ легітимують віртуальну соціальну реальність).

3. Методологічна модель аналізу процесів формування громадської думки ґрунтується на тому, що у зміст її концепту закладено три елементи – суб’єктивний, тематичний і артикуляційний. Отже, в основу моделі покладено такі теоретичні константи: а) встановлення сутності політико-психологічних та соціально-психологічних конструктів, які уможливлюють генерування громадської думки; б) кола об’єктивно інституційних факторів, які сприяють (або не сприяють) визначенню певних тем як значущих з точки зору артикуляції; в) інструментів артикуляції, завдяки яким певна сукупність оціночних суджень перетворюється на громадську думку. Остання формується як продукт узгодження волі та альтернативних точок зору і стає важливою технологією впливу на формування виборних органів державної законодавчої та виконавчої «гілок» влади, їх легітимації.

4. Серед технологій варіювання громадською думкою виокремлюються: моделювання контексту; психологічні конструкти (ступінь прийнятності — неприйнятності тієї чи іншої інформації); створення стереотипів та установок. Комунікативні технології використовують щонайменше три режими взаємодії ЗМІ з громадською думкою: 1) імперативно-індоктринальний, в якому працює пропаганда (суть — варіативне повторення певних ідеологічних кодів); 2) маніпулятивний (латентний вплив); 3) діалогічний.

Специфічною рисою впливу преси, радіо і телебачення є диференціювання публіки на політичних лідерів і громадськість, неоднорідну за політичними інтересами і ступенем інтегрованості в політичну дискусію.

Встановлення джерел впливу ЗМК на громадську думку здійснено на базі реконструкції особливостей комунікативного простору політики. Доведено, що лише деяка частина суб’єктів здатна до безпосереднього генерування громадської думки, інша ж змушена використовувати політичних медіаторів-репрезентантів в особі політичних партій, громадських асоціацій, засобів масової інформації і т.д.

5. Спрямованість ЗМК на аудиторію задається обранням одного з двох типів програм: маніпулятивної або гуманістичної. Маніпулятивна програма ґрунтується на парадигмі ефектів мас-медіа типу "могутні медіа і аудиторія, яка відносно пасивна та легко піддається впливам”. Методологічною передумовою гуманістичної стратегії є твердження: функція ЗМІ щодо громадської думки полягає не у звичайній трансляції стимулів, а в постачанні їй інформаційного та емоційного “будівельного матеріалу” для творення власних уявлень про зміст і сенс соціальних проблем.

Соціальний аспект функціонування громадської думки поширюється за межі простої взаємодії суджень, оскільки спільнота, поставлена перед вибором, структурується на групи, які займають різні ціннісні платформи — на більшість і меншість, якщо варіативність відповідей припускає дихотомію, на коаліції думок, фракції і т. д.

6. У проблемі взаємодії пропаганди і громадської думки взято до уваги ту обставину, що після початку трансформації українського суспільства в демократичне і ринкове пропаганду дуже рідко зв’язують з безпосереднім поширенням ідеологічних цінностей. Хоча це скоріше не перевага, а недолік нинішньої системи організації інформаційної політики: як показують результати соціологічних досліджень, наведених нами в табл. 2.1, 2.2, 2.3, а також у додатку (табл. Д.1, Д.2, Д.3), переважна більшість громадян не можуть вказати розходжень між програмними установками навіть декількох найбільших політичних партій країни.

Щодо взаємодії громадської думки і масової комунікації, то тут ми виокремлюємо такі аспекти:

1) характер взаємодії засобів інформації і громадської думки не залежить ані від ЗМК, ані від громадської думки, яку лише належить сформувати. Це залежить від комуніканта, який керується не стільки стратегією дій ЗМК, скільки метою, що стоїть перед ним як автором політичної або ідеологічної ідеї;

2) в ролі комуніканта можуть виступати політична влада, політична партія, ідеологічна установа, групи тиску і лобіювання, агенти впливу від закордонних інституцій;

3) комуніканти діють через власників засобів інформації або державні структури, яким підпорядковані державні ЗМІ. Саме вони виробляють спрямованість впливу, яка може бути маніпулятивною або гуманістичною. У тому й іншому випадках на цій стадії громадська думка на характер спрямованості вплинути не може;

4) взаємодія починається лише на стадії реалізації ЗМК відповідної стратегії: зворотні імпульси починають надходити до комуніканта, він мусить реагувати на них і відповідно корегувати тактику впливу, а якщо цього виявиться замало — то й стратегію. Але постраждалою стороною все ж таки залишається громадська думка, оскільки посередник (ЗМІ), який залежить від роботодавця, не буде ризикувати своїм становищем, якщо його не змусить до цього соціальна або політична ситуація. Лише в такому випадку засоби інформації можуть ініціювати власну парадигму формування громадської думки.

7. За результатами авторського дослідження запропоновано практичну рекомендацію: оскільки радіомовлення, телебачення, періодичні видання є лише окремими каналами впливу на групову свідомість, отже — й на громадську думку, для з’ясування ефективності динаміки і кореляції моделей „Влада—ЗМК—суспільство”, „Влада—ЗМК”, „Преса—суспільство” доцільно аналізувати ефект модифікації інформаційних впливів у сфері групової свідомості з метою інтенсивного включення в обіг цих моделей конкретного засобу інформації.

Публікації автора:

У наукових фахових виданнях:

1. Набруско В. Національна радіокомпанія пропонує здоровий консерватизм // Телевізійна й радіожурналістика. — Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. — С. 57–62.

2. Набруско В. І. Громадська думка як предмет політико–соціологічного дослідження // Наукові записки Інституту журналістики, 2003. — Т. 10. — С. 94–104.

3. Набруско В. І. Законодавча база інформаційного простору України: проблеми реалізації в сучасних умовах //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки, 2003. — Вип. 49–51. — С. 64–67.

В інших виданнях:

1. Nabrusko V. The Role of Media in Post Communist Societies.// Challenges for International Broadcastings. Identity, Economics, Integration. – Mosaic Press, Oakville, Ontario, 1995. — P. 59–61.

2. Набруско В. Національна радіокомпанія України: її становлення, інформаційна концепція, структура, історичне та суспільне покликання // Роль мас-медіа у плюралістичному суспільстві / За ред. А. З. Москаленка. — К., 1996. — С. 25–30.

3. Набруско В. Українське радіо в електронному інформаційному просторі України: штрихи до трансформації суспільних відносин // Вісник Київського університету, 1997. — Вип. 5. – С. 47–54.

4. Nabrusko V., Nabrusko I. The National Radio Company of Ukraine: Its historic and social role ( у співавторстві) // Challenges for International Broadcastings. The Audience First? — Mosaic Press, Oakville, Ontario, 1998. — P. 377–380.

5. Набруско Віктор. Політична культура інформаційного простору в умовах відкритості інформаційних систем // Сучасна інформаційна політика / За ред. проф. А. Москаленка. — К.: Центр вільної преси, 1999. — С. 62–66.

6. Набруско В. І. Демократизація суспільства та культура інформаційного простору // Сучасне та майбутнє журналістики в плюралістичному суспільстві: Матеріали науково-практичного українсько-швейцарського семінару / За ред. проф. А. Москаленка, М. Герольд, проф. В. Іванова. — К.: Центр вільної преси, 1999. — С. 168–172.

7. Набруско В. І. Державне радіомовлення: плюралізм поглядів, всеосяжність охоплення//Вибори Президента України — 2004: проблеми теорії та практики. Зб. матеріалів міжнародної науково-практичної конференції. (Київ, 9–10 червня 2005 року). — К.: Атіка, 2005. — С. 501–504.

8. Набруско В. Не рубаймо з плеча. Українське радіо: яким йому бути – державним чи суспільним? // Віче. — 2005. — № 12. – С. 22–23.