У висновках підбито загальні підсумки дисертаційної роботи, узагальнено вироблені в ході дослідження основні теоретичні положення та викладені деякі пропозиції щодо їх упровадження в практику державного будівництва. Зокрема підкреслено, що в дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове розв’язання наукової проблеми форми правління сучасної держави, що виражається в наявності протиріччя між традиційним знанням про державу та її форми і неспроможністю використання окремих елементів цього знання для пояснення суті багатьох, безпосередньо пов’язаних з сучасною державою, явищ. Серед останніх – форма державного правління, дослідження теоретико-правових засад котрої дало можливість дійти таких наукових висновків. 1. Найсуттєвішими з них є висновки, котрі сприяють удосконаленню наявних знань або складанню нових уявлень про закономірності форми державного правління. 1.1. Форма державного правління, як і будь-яке інше соціально-політичне явище, – історично зумовлений наслідок розвитку державно-організованого суспільства. Головною закономірністю цього розвитку є нерозривний зв’язок сутності явища та його форми, який знаходить свій прояв у взаємозумовленості сутнісних та формальних якостей держави. Сутнісні
якості держави й форма останньої історично зумовлені, оскільки є породженням суспільства відповідної історичної епохи. Сутність держави визначається соціальним призначенням держави й виражається у відповідному “історичному генетичному типі держави”. Форма держави, котра є відображенням зовні сутнісних властивостей держави, є “структурним історичним типом держави”. Вона складається з двох змістовних частин – “внутрішньої” й “зовнішньої” форми. 1.2. “Внутрішня форма” відображає властивості держави відповідного історичного типу і представлена одним із чотирьох елементів форми держави – соціально-політичним режимом. Вона є стійким явищем, яке змінюється завдяки дозріванню відповідних умов у суспільстві, кардинальним змінам у його підґрунті. “Зовнішня форма” репрезентована формою державного правління, формою державно-політичного режиму та формою державно-територіального устрою. Порівняно з “внутрішньою” формою держави, котра жорстко прив’язана до свого “історичного типу держави”, “зовнішня форма” більш самостійна у своїх проявах. Вона може, залежно від тих чи інших умов та обставин, набувати різної конфігурації, поєднувати в собі елементи старих і нових зовнішніх форм, “експортуватися” з одного ґрунту на інший, але рано чи пізно вона має набути історично обумовленого змісту, тобто такого змісту, який адекватно відповідає “внутрішній формі” держави. 1.3. На основі цих конкретизованих закономірностей запропоновано по-новому підійти до з’ясування причинно-наслідкових зв’язків таких соціальних явищ, як суспільство, держава, сутність та форма держави, форма державного правління. Замість традиційної, притаманної ще для радянських часів чотиричленної схеми типологізації держави за суспільно-економічними формаціями (рабовласницька, феодальна, буржуазна та соціалістична держави), пропонується використання іншої, двочленної схеми типологізації держави, в основі котрої лежить концептуальне положення про періодизацію державно-організованого суспільства на епоху кастово-станового суспільства та епоху громадянського суспільства. Історичним генетичним типом держави кастово-станового суспільства є нереспубліка, історичним структурним типом форми нереспубліканської держави – монократія, внутрішньою формою монократії – недемократичний соціально-політичний режим, а зовнішніми її формами – монархічна форма правління та імперіальна або ж унітарно-централізована форма державно-територіального устрою. Історично зумовленим генетичним типом держави громадянського суспільства є республіка, історичним структурним типом форми республіканської держави – полікратія, внутрішньою формою полікратії – демократичний соціально-політичний режим, а зовнішніми її формами – поліархічна форма правління та федеративна або ж унітарно-децентралізована форми державно-територіального устрою. 1.4. У цих закономірних взаємозв’язках відображається закон відповідності форми держави до її сутності на певному історичному етапі розвитку суспільства. Політико-правова практика останніх десятиліть свідчить про численні спроби порушення цього закону, коли чимало держав (наприклад, в Африці) без урахування реального стану рівня розвитку свого суспільства (по суті ще кастово-станового), здійснили спробу встановлювати на базі монократичної форми з недемократичним соціально-політичним режимом полікратичні “зовнішні форми” розвинутих демократичних держав, котрі знаходяться в “системі координат” іншого суспільства – громадянського. Запозичені таким чином зовнішні форми, до яких відносяться насамперед юридичні конструкції форм правління, є неефективними, оскільки не ґрунтуються на відповідних сутнісних якостях суспільства й держави, зрілій “внутрішній формі”. Наведене підтверджує той факт, що держава, яка знову створюється або відроджується, має встановлювати не “бажану”, а таку, що реально відповідає її соціальній сутності форму взагалі і форму правління зокрема. 1.5. Виходячи з того, що громадянське суспільство зумовлює державу з адекватними своїм принципам соціальними, політичними та юридичними характеристиками, то форма правління сучасної держави – це форма правління соціальної, демократичної і правової держави, зміст котрої відображається в заснованій та функціонуючій на принципах народовладдя й розподілу влади соціально-політично-правовій системі вищих органів законодавчої та виконавчої влади, мета функціонування якої є задоволення соціально-економічних, політичних та духовно-культурних потреб громадян. 2. Дослідження форми державного правління з урахуванням зазначених закономірностей відкриває нові можливості для вдосконалення понятійно-термінологічного апарату загальної теорії держави та права. У науковий обіг вітчизняної загальнотеоретичної юридичної науки запропоновано увести: 2.1. Категорії “нереспубліка” і “республіка”, котрі як історичні типи держави кастово-станового суспільства та держави громадянського суспільства, покликані замінити панівні у вітчизняному державознавстві такі категорії як “рабовласницька держава, феодальна держава, буржуазна держава та соціалістична держава”; 2.2. Категорії “монократія” та “полікратія”, як такі, що мають позначити історичні типи форми держави “нереспубліканського” і “республіканського” типу; 2.3. Поняття “поліархія” як історичний тип форми правління полікратичної (за формою) та республіканської (за соціальною сутністю) держави, котре має використовуватись замість поняття “республіка”, яке в сучасній вітчизняній юридичній науці застосовується для позначення одного з основних видів форми державного правління. 2.4. Поняття “парламентська поліархія”, “президентська поліархія” та “змішана поліархія” як види поліархічного типу форми державного правління. 3. Нове рішення в питанні про поділ форми державного правління на такі історичні типи, як “монархія” і “поліархія” сприяло вдосконаленню загальної класифікаційної схеми держав за формами правління. 3.1. Суть оновленої класифікації полягає в тому, що держави за історичним типом форми правління, порівняно з традиційною класифікацією (де монархія як основний вид має такі види, як абсолютна, дуалістична та парламентська, а республіка – парламентський, президентський та змішаний види), поділяються на монархії та поліархії; монархія представлена абсолютною монархією, дуалістична монархія є типом і одночасно видом форми правління перехідної (від кастово-станового до громадянського суспільства) держави, а поліархія має своїми видами парламентську, президентську та змішану поліархії. 3.2. Новим акцентом у пропонованій класифікації є обґрунтування недоцільності віднесення таких видів форм державного правління, як “парламентська монархія” та “парламентська республіка” до різних типів форм правління, оскільки за своїми сутнісними ознаками вони відносяться до одного й того ж історичного типу форми правління – поліархічного, виступаючи як такі види останнього: “парламентська поліархія із обраним главою держави” (Італія, Латвія, ФРН, Чехія та ін.) і “парламентська поліархія із спадковим главою держави” (Великобританія, Бельгія, Іспанія, Швеція, Японія та ін.); серед президентських поліархій виділяються держави, форми правління котрих характеризуються: а) структурою, близькою за своїм змістом до “вашингтонської” моделі; б) наявністю елементів парламентської поліархії; в) посиленими елементами президенціалізму. Змішані поліархії мають своїми підвидами: президентсько-парламентську, напівпрезидентсько-напівпарламентську, напівпарламентсько-напівпрезидентську та парламентсько-президентську поліархії. 4. Наведена класифікація форм державного правління побудована на основі аналізу змісту “юридичних форм”, закріплених, як правило, у конституційно-правових нормах. Але це відображає лише один бік проблеми, оскільки для складання комплексної картини з цього питання необхідно враховувати також практичний прояв цих юридичних конструкцій – “політичну форму” державного правління (Г. Єллінек). Виходячи з того, що така “юридично-політична” роздвоєність для сучасної держави є досить характерною, особливу увагу в дисертаційній роботі приділено політичним моделям окремих видів поліархічної форми правління. У результаті проведено аналізу виявлено таке: 4.1) “парламентська поліархія”, залежно від низки політичних факторів, серед котрих головним є стан партійної системи, у своїх політичних проявах може набути або “асамблейної” форми, коли існує реальна “перевага” багатопартійного парламенту над урядом, або “міністеріальної”, коли, навпаки, уряд є “поводирем” двопартійного парламенту, або ж “партократичної”, коли апарат “керівної” партії зрощений з державним апаратом; 4.2) конституціоналізована на базі недемократичного соціально-політичного режиму “президентська поліархія” в безпосередній політичній практиці може набути суперпрезидентські і навіть фактичні монархічні форми (наприклад, Туркменістан часів правління С. Ніязова); 4.3) політичні форми змішаних поліархій зазвичай “коливаються” в межах своєї системи, і лише граничні її підвиди – президентсько-парламентська та парламентсько-президентська – можуть набути в першому випадку президентського, а в іншому – парламентського змісту. 5. На основі методологічної настанови стосовно того, що практична діяльність починається з ідеального (теоретичного) і ним спрямовується, що теоретичне втілюється в реальному результаті, визначено ті сфери соціальної практики, де зможуть втілитися результати проведеного дослідження. Вони могли б бути корисними для: 5.1) подальшого розвитку відповідних галузей юридичної науки – історії й теорії держави, конституційного (державного) права – у тих їх тематичних частинах, що передбачають історичне й теоретичне осмислення закономірностей розвитку держави та її загальних форм, з’ясування таких категорій, як “сутність” і “форма” держави, поняття “форма державного правління” та специфіки його змісту з точки зору загальної теорії, конституційного права та політичної науки, виявлення взаємозв’язку теоретичних моделей форм правління з їх політичними проявами на практиці тощо; 5.2) науково-теоретичного забезпечення процесу оптимізації організаційних, структурно-інституціональних та функціональних зв’язків органів законодавчої й виконавчої влади в Україні, пропозиції яких містяться в підрозділі 5.3. дисертаційної роботи. 5.3) удосконалення змісту відповідних навчальних курсів державознавчого спрямування, підготовки відповідних розділів підручників та навчальних посібників з історії держави та права, теорії держави, конституційного права. Окремі концептуальні положення дисертаційного дослідження уже впроваджені в навчальний процес (див.: навчальні посібники [31-34] та відповідні акти впровадження [Додатки Л, М]). |
