Таким чином, судова система Великого князівства Литовського в основі своїй мала давньоруське походження. Проголошений владою принцип збереження старовини сприяв збереженню національного характеру судової системи, однак водночас зумовлював її певну архаїчність. Але еволюція судоустрою тривала. Вона була пов’язана зі змінами в державному і суспільному ладі князівства. Як у ранньофеодальній, так і в станово-представницькій монархії суд знаходився в руках державної адміністрації. Литовсько-Руська держава не була винятком, отже, в ній діяли суд великого князя і суди його намісників. Однак державна влада, змушена зосередитися на військових справах і пов’язаних з ними фінансових, прагнула звільнитися від другорядних справ, якими в той період вважалося судочинство. Отже, протягом XV ст. влада практикувала делегування права суду як окремим особам, так і цілим верствам. Так виникають третейські, доменіальні суди, суди для інородців. З тих же причин влада сприяє розвиткові вже існуючих церковних судів, судів у містах на магдебурзькому праві, копних судів. Формується окрема система недержавних судів. Вказана категорія судів функціонувала незалежно від державної влади. Однак через відсутність судової влади як окремої владної гілки на українських землях до проведення судової реформи 1564 – 1566 рр. державні і недержавні суди не були чітко розмежовані: в обох категоріях судів судили непрофесіонали, які отримали право суду від держави; не існувало постійно діючих судових установ, а правосуддя відправлялося лише у разі потреби; і державні, і недержавні суди мали керуватися діючим правом; існувала можливість переносу розгляду справи з недержавного в державний суд на будь-якій стадії процесу. Але поруч з цими спільними рисами існували принципові відмінності, які дозволяють констатувати факт розподілу судів на державні і недержавні в дореформений період: в державних судах правосуддя відправляли не приватні, а державні посадові особи, які несли певну відповідальність за свою діяльність перед державною владою; підсудність державним судам визначалася за територіальним принципом, тоді як у недержавних судах – за становим або територіально-становим. Розвиток державної судової системи, запозиченої Литвою з руських земель, відбувався на тих підставах і в тому напрямку, які були накреслені ще споконвічним руським правом. Безумовно, певну роль у розвиткові відіграли і загальноєвропейські ідеї Ренесансу та Реформації, але саме руське-українське правове підгрунтя сприяло вкоріненню цих ідей в Литовсько-Руській державі. Центральною ланкою права залишаються особа, її права. Як і в давньоруські часи, зберігається пріоритет приватного права, але протягом періоду, що розглядається, формується публічноправовий погляд на найтяжчі кримінальні злочини, тобто усвідомлюється їхня суспільна небезпека. Наслідком природної еволюції судоустрою Литовсько-Руської держави стало проведення в 1564 – 1566 рр. судової реформи, в ході якої державні суди зазнали прямого втручання державної влади. Із впровадженням реформи система державних судів докорінним чином змінюється. Виникають земські, гродські і підкоморські суди з чітко окресленою компетенцією, яка закріплювалася Статутом 1566 року. Пореформені державні суди мають якісні відмінності від дореформених: утворюється інститут професійних суддів (земські судді і підкоморії обиралися, гродські судді призначалися державною адміністрацією), виникають гарантії безпеки членів суду; суд по цивільних і земельних справах відокремлюється від адміністрації на державному рівні. Розпочинається процес формування судової влади як окремої владної гілки. Потенційна можливість для магнатів і шляхти бути обраним або призначеним у члени державного суду стимулювала вивчення права представниками верхівки. Певний внесок у формування судової влади зробили і недержавні суди. Зміни в їхньому устрої та компетенції відбувалися “знизу”, з ініціативи самого населення, отже безпосередньо відбивали потреби суспільства, що не могло не стимулювати інтерес і виховувати повагу до права в широких суспільних колах. Еволюція судового процесу відбувається дещо повільніше за розвиток судової системи, але із впровадженням реформи прискорюється. Поруч із традиційними процесуальними інститутами, які походили ще зі звичаєвого права, виникають нові, які гарантують забезпечення виконання вироку; поступово зменшується роль позаправових доказів; формується публічноправовий погляд на злочин, що сприяє розокремленню цивільного і кримінального процесів. Судова влада починає відігравати все помітнішу роль у державному житті князівства. В суспільстві встановлюється пріоритет світських цінностей, зароджується уявлення про права особи, щоправда, лише у відношенні суспільної верхівки. Дотримання руських-українських правових традицій Великим князівством Литовським протягом всього незалежного існування Литовсько-Руської держави свідчить, з одного боку, про певну досконалість українського права, з іншого – про здатність його пристосовуватися до нових суспільно-державних умов, а також сприймати запозичений досвід, зберігаючи при цьому свій національний характер. Зазначимо, що запозичення набували в українських землях характерного для української правосвідомості демократичного забарвлення (так, наприклад, станові шляхетські земські суди, запозичені з Польщі, трансформувались в надстанові; в українських магдебургіях діяли суди міської общини тощо). Безумовно, демократія і особисті права в період, який розглядається, існували лише для магнатсько-шляхетської верстви; права “посполитих”, особливо після Люблінської унії, зменшувались в зворотній пропорційності, отже, демократія в українських землях Великого князівства Литовського мала обмежений характер. Але навіть обмежена демократія Литовсько-Руської держави становила яскравий контраст із абсолютизмом, який протягом XVI ст. формувався в країнах Західної та Центральної Європи. Суспільство Великого князівства Литовського зберігає демократичні риси не з причини запізнілого формування капіталістичних відносин, а завдяки міцній правовій національній основі. |
