Анотація до роботи:

Дойчик М.В. Етико-антропологічні ідеї українського ренесансного гуманізму (кінецьXVI – перша третина XVII ст.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2004.

Дисертація присвячена дослідженню проблем добра і зла, життя і смерті, самопізнання, свободи і щастя людини як відображення етико-антропологічних уявлень українських гуманістів кінця XVI – першої третини XVII ст.

На основі аналізу текстів мислителів українського Відродження, в яких віддзеркалені їх етико-антропологічні погляди, реконструйовано загальне ренесансно-гуманістичне вчення про людину як єдність духовного і тілесного начал, покликаної до обожнення та про два фундаментальні способи людського буття – протиприродний гріховний як буття у злі та природний доброчесний як щасливе, гармонійне буття. Визначені особливості розуміння цих проблем в українському ренесансному гуманізмі. Встановлено функціональний зв`язок етико-антропологічних поглядів вітчизняних гуманістів з теологічними, онтологічними та гносеологічними ідеями української філософської думки доби Відродження.

У висновках узагальнено результати дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи. Здійснено теоретичну реконструкцію етико-антропологічних ідей філософської думки України доби Відродження, в яких окреслилися основні підходи до розуміння природи добра і зла та шляхів подолання останнього, до розгляду і вирішення проблем самопізнання й самовдосконалення, а також способів реалізації прагнень людини до свободи і щастя.

Результати дисертаційного дослідження конкретизуються у наступних положеннях:

– формування етико-антропологічних ідей українського ренесансного гуманізму відбувалося в контексті європейської філософської культури. Людинознавчий, екзистенційний характер цих ідей мав своїм духовним підґрунтям глибинну українську християнську гуманістичну традицію і визначався культурно-історичними умовами життя тогочасного українського суспільства;

– людина в українському ренесансному гуманізмі з християнських етичних позицій розглядається як створена Богом нерозривна єдність душі та живого тіла, як мікрокосм і образ Божий. Онтологічною основою людини є любов до життя, а її довершеність тлумачиться як богоподібність доброчесної та мудрої особистості;

– до розуміння етико-антропологічних проблем в українському ренесансному гуманізмі окреслилися два основні підходи: традиціоналістський (Іван Вишенський, Віталій з Дубна, Ісайя Копинський, Йов Княгиницький) та прогресистський (Юрій Рогатинець, Касіян Сакович, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Лаврентій та Стефан Зизанії). Українські гуманісти-традиціоналісти ратували за повернення до принципів первісно-християнської общини, проповідували возвеличення особи шляхом аскетичної практики, містичного єднання з Богом. Прогресисти ж вимагали діяльного усунення усіх проявів зла і несправедливості у взаєминах між людьми, пропагували ідею безкорисливого служіння людям, подвижництва. Саме представники цього напряму в українській духовній культурі виступали за зв`язки із Західною Європою, активне засвоєння надбань античності, що дозволяє наголосити на органічній єдності ідей українського гуманізму з європейською ренесансною традицією;

– обговорення в українському ренесансному гуманізмі проблем гріхопадіння і свободи людини відбувається в межах теодицеї. Його результатом, і в цьому позиції українських гуманістів збігаються, є утвердження нового погляду на людину як індивідуальну і автономну людську особистість. Українські гуманісти намагалися розуміти моральний світ людини не з точки зору гріхопадіння і майбутнього спасіння, а як проблему гідності людини, що визначається моральною вартістю її вчинків;

– українські гуманісти-традиціоналісти у річищі візантійсько-києворуських філософсько-релігійних ідей розглядали земні страждання, нещастя, несправедливість як необхідні випробування, що допомагають людині усвідомити свою пристрасність, ілюзорність свого гріховного існування, необхідність духовно-морального вдосконалення. На противагу цій світоглядно-етичній позиції представники прогресистського табору вважали злом все те, що перешкоджає вільному гармонійному розвитку особистості, життєвою метою якої є земне щастя; добро в них асоціюється з життям, процвітанням, повнотою буття, гармонійною взаємодією з оточуючою дійсністю;

– в контексті ренесансного вирішення проблеми співвідношення Бога і людини самопізнання трактується українськими гуманістами як шлях звільнення від залежності чуттєвого світу, від панування пристрастей та протиприродної схильності волі до зла. Саме розвиток потенцій духовного світу людини, розвиток мислення, волі особистості, її здібностей приводить до більшої її незалежності та духовно-морального оновлення. З цим також пов`язане акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини, рушійної сили, що визначає цей шлях преображення;

– центральною в українському ренесансному гуманізмі кінця XVI – першої третини XVII століття постала проблема щастя людини, актуалізована соціо-культурною ситуацією в Україні в зазначений період. Щастя розумілося як гармонія духовного і тілесного начал у людині (прогресистська лінія), як результат набуття духовно-моральної досконалості (традиціоналістська лінія) і задоволеність від усвідомлення нею гідності свого життя (спільна позиція обох таборів українських гуманістів).

Публікації автора:

1. Дойчик М. Самопізнання як шлях до свободи людини в українській філософії доби Відродження XVI – початку XVII ст. // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. – 2001. – Вип. 2. – С. 29-37.

2. Дойчик М. Проблеми моралі в українській філософії доби Відродження XVI – початку XVII ст. // Людина і політика. – 2001. – № 6. – С. 75-81.

3. Дойчик М. Обґрунтування ідеї самопізнання українськими гуманістами XVI – початку XVII ст.: етико-релігійний аспект // Людинознавчі студії: Збірник наукових праць Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. – 2001. – Вип.4. – С. 94-103.

4. Дойчик М. Самопізнання як шлях до свободи людини у філософській думці України доби Відродження // Матеріали 6-ї Міжнародної науково-практичної конференції “Творчість свободи як свобода творчості” / Ред. кол. Новиков Б.В., Лобанова Г.В. – К.: Філія № 7 “Центру соціально-трудової реабілітації”, 2001. – С. 54.

5. Дойчик М. Ідеал людини-громадянина в українській філософії доби Відродження XVI – початку XVII ст. // Громадянське суспільство і соціальні перетворення в Україні: Тези наукової конференції / За ред. А.Ф. Карася. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 63-64.

6. Дойчик М. Гуманістична педагогіка в Україні доби Відродження: морально-етичний аспект // Проблема особистості в науці: результати та перспективи досліджень: Тези доповідей П`ятої Міжнародної конференції молодих вчених 26-27 вересня 2002 року / Ред. кол. Чепак В.В., Булатевич Н.М. – К., 2002. – С. 31-32.

7. Дойчик М. Світоглядно-етична парадигма української філософії доби Відродження // Філософська спадщина Г.С. Сковороди і сучасність. Матеріали ІХ Харівських Міжнародних Сковородинських читань (до 280-річчя Г.С. Сковороди). – Харків: “Екограф”, 2002. – С. 15-17.

8. Дойчик М. Суть і місце моральної рефлексії в українській філософії доби Відродження (XVI – поч. XVII ст.) // Наука. Релігія. Суспільство. – 2002. – № 1. – С. 161-166.

9. Дойчик М. Філософія щастя в українському гуманізмі другої половини XVI – першої третини XVII ст. // Нова парадигма. – 2002. – Вип. 28. – С. 27-35.

10. Дойчик М. Етико-релігійна спрямованість української філософії доби Відродження (XVI – поч. XVII ст.) // Християнство в Україні на межі третього тисячоліття. – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – С. 28-35.

11. Дойчик М. Проблема зла в українській філософській думці доби Відродження кінця XVI – початку XVII ст. // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. – 2003. – Вип. 4. – С. 38-46.

12. Дойчик М. Гуманістичні тенденції у розумінні проблеми щастя в етико-антропологічних ученнях українських мислителів доби Відродження // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Матеріали Міжнародної наукової конференції “ЛЮДИНА – СВІТ – КУЛЬТУРА” (20-21 квітня 2004 року, Київ). – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 109-110.