Державотворчі концепції Д.Донцова і В.Липинського були складовою питання про національне самовизначення. В.Липинський уважав, що саме завдяки існуванню держави її населення перетворюється на націю. У цьому плані його погляди близькі сучасному громадянському тлумаченню нації. Д.Донцов переконував, що спочатку формується нація, яка потім розбудовує державу. Спільним для Д.Донцова і В.Липинського є те, що вони надавали великого значення в поведінці й діяльності людей стихійним, ірраціональним інстинктам і почуттям. Дослідження підтверджує, що характерною рисою Д.Донцова як публіциста й філософа було чорно-біле світосприйняття: він підходив до проблем, ідей, фактів, людей, тільки протиставляючи, поляризуючи їх, розподіляючи на протилежні табори.
У поглядах В.Липинського можна побачити спробу видатного мислителя використати ірраціональні прагнення народу не для руйнації усталеного життєвого устрою, а спрямування їх на процес державотворення. Розбіжність в оцінках ролі й місця ірраціонального чинника людської поведінки спричинила несумісність поглядів обох мислителів на засади, методи та засоби творення самостійної української держави,
з абсолютизацією фанатизму й аморальності у Д.Донцова та ідейної моральної чистоти – у В.Липинського. Несумісність поглядів на методи досягнення української державності закономірно вилилась у протилежні погляди на принципові засади цієї державності, хоча ані Д.Донцов, ані В.Липинський не дали
у своїх працях чіткої моделі політико-правового устрою майбутньої незалежної України. Д.Донцов віддавав перевагу політичним системам тоталітарного типу (італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, ленінсько-сталінський більшовизм тощо). Він бачив ідеальну українську державу
з політичним устроєм, який спирається на охлократичні засади, коли невелика партія «орденського типу» накидає свою тоталітарну волю решті суспільства. Він до кінця залишався вірним принципу вождизму. Згідно
з моделлю Д.Донцова, влада має належати не натовпу, а невеликій структурі, що стоїть над ним, – партії «орденського» типу. Охлократична еліта експлуатує пасивність, слабкість і неорганізованість мас і править ними, застосовуючи силу, терор і демагогію. Отже, запропонована Д.Донцовим система влади свідомо ніколи не дала б повстати громадянському суспільству, а тому була б нездатною створити модерну націю. Вона була б найпрямолінійнішим, найжорстокішим
і найпримітивнішим суспільно-політичним режимом. Натомість В.Липинський був послідовним консерватором, який пов’язував розбудову української держави з відродженням і модернізацією станового суспільства зразка держави часів Богдана Хмельницького.
В уяві вченого найліпшою формою організації суспільства була б та, що ґрунтувалася на класократичних (органічних) засадах, коли правління здійснюється лицарською або військовою верствою, яка заробляє на життя матеріальним виробництвом і є прикладом для еліт інших соціальних груп, кожна з яких інтегрована в корпоративний монархічний державний порядок. Щоправда, наприкінці свого життя В.Липинський дійшов висновку, що найліпшою формою урядування в Україні може стати парламентарна монархія на зразок британської. Свої симпатії до англійської моделі вчений обґрунтовував наявністю в ній гармонійного та ритмічного балансу функцій між консерватизмом старої аристократії та поступовістю й революційністю нових соціальних груп. На відміну від Д.Донцова, В.Липинський попри всі свої антидемократичні випади, намагався відшукати для української державної моделі все корисне, що міг би дати
й досвід демократій, зокрема американської, з її чіткою структурою владних інституцій. Заперечення ефективності демократичного правління привело обох мислителів до скептичного ставлення щодо ролі народних мас
в історичному процесі. Але й тут психологічний підтекст обох учених був цілком протилежним. Д.Донцов розглядав народ винятково як об’єкт політичних та ідеологічних маніпуляцій з боку правлячої касти. Він сподівався на появу надлюдини, здатної керувати юрбою. Він наголошував на неприпустимості перемішування каст, бо це, мовляв, «веде лиш до хаосу». В.Липинський, хоча так само не відводив масі активної історичної ролі, убачав у ній об’єкт націєтворення на ґрунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності та єдності всіх постійних мешканців української землі незалежно від їхнього етнічного походження, класової належності, віросповідання, соціально-культурного рівня, національної свідомості тощо. Почуття любові до рідного краю – української землі – як до органічної цілості було, на його думку, необхідною та єдиною можливістю створення того найтіснішого у світі зв’язку людей, який зветься нацією. В.Липинський уважав еліту явищем динамічним, таким, що постійно оновлюється за рахунок кращих представників інших класів. Антидемократизм, недооцінка державотворчої ролі народних мас
і невиправдане перебільшення ролі еліт Д.Донцовим і В.Липинським походили не в останню чергу з тогочасних обставин європейського
й світового міжнародного життя. Невдала спроба здобути українську державність демократичними методами на тлі успішних проектів державотворення, що здійснювалися деякими авторитарними режимами, привели обох учених до розчарування у вітчизняній демократії. Д.Донцов і В.Липинський на основі аналізу визвольних змагань однаково зрозуміли, що здобуття Україною власної державності може статися лише за сприятливих зовнішньополітичних обставин, від того, як складатиметься ситуація у трикутнику «Україна – Росія – Захід». У творах обох авторів простежується критична налаштованість на політичну
й культурну традицію Росії. Особливо виразно ця налаштованість присутня в працях Д.Донцова, який не припускав українсько-російської співпраці. Він закликав українців орієнтуватися передусім на європейські країни, на їхню зовнішньополітичну поведінку. Не менш критично був налаштований і В Липинський. Він, зокрема, не бачив різниці між Російською імперією та Радянським Союзом, вказуючи на те, що останній не тільки успадкував всі вади своєї попередниці, а й довів їх до досконалості. Маються на увазі брак громадянських свобод, тоталітарна система організації суспільства, засилля бюрократичного апарату, механічне поєднання в одній державі багатьох етносів. Разом з тим В.Липинський уважав росіян природними союзниками українців у постімперську добу, обстоював можливість союзницьких стосунків самостійних і демократичних України, Росії
і Білорусії. Ідеологічний вплив Д.Донцова і В.Липинського на сучасне
їм суспільство був неоднаковий. Якщо «чинний націоналізм» першого став у міжвоєнний період провідною ідеологією молоді на західноукраїнських землях, то теоретичні розробки другого тривалий час залишалися відомими хіба що вузькому колу його однодумців-гетьманців. Однак, хоча В.Липинський так само як і Д.Донцов, не дав конкретної моделі українського державного устрою, він разом з тим висловив низку конструктивних думок стосовно необхідності боротьби з етнічним націоналізмом і творення нації, об’єднаної територіально-державним критерієм. Ці його положення мають право на те, щоб бути використаними в практиці вітчизняного державо- та націєтворення. |
