Одержані у дисертації результати дослідження дозволили вирішити важливе науково-прикладне завдання щодо теоретичного обґрунтування та методичного забезпечення формування організаційно-правового механізму здійснення державної політики у сфері забезпечення захисту прав дитини і зробити такі висновки, що мають теоретичне і практичне значення: 1. Приєднання України до міжнародних актів про права дитини обумовлює новий підхід до визначення напрямів державної політики, визначає її межі та особливості. Це викликає необхідність глибокого вивчення та переосмислення підходів щодо захисту прав дитини в Україні. 2. Дослідження теоретичних основ та практики діяльності органів державної влади дозволяє уточнити зміст основних принципів забезпечення захисту прав дитини, на яких базується їх діяльність: відкритості – надання реальних звітів про діяльність відповідних органів і служб у державній статистиці та засобах масової інформації; доступності – можливість отримання інформації та якісних управлінських послуг; інноваційності – залучення новітніх технологій до вирішення питань забезпечення прав дитини; субсидіарності – право й обов’язок вищих органів влади розв’язувати лише ті питання, на виконання яких нижчі структури не здатні; децентралізації – перерозподіл повноважень на рівень регіонів з метою їх ефективного використання та заохочення регіональної ініціативи, оптимізація практичного вирішення питань на регіональному рівні, а також розмежування функцій та повноважень між різними рівнями влади. 3. Державна політика щодо захисту прав дитини має багаторічну історію, але аналіз свідчить про специфічність форм і методів її реалізації в різних країнах світу. Розробка шляхів удосконалення відповідних органів державної влади в Україні повинна базуватися на узагальненні міжнародного досвіду та врахуванні національних й історичних традицій народів України. 4. Розвиток організаційного й правового забезпечення діяльності органів виконавчої влади стосовно захисту прав дитини доцільно спрямовувати у напрямі поширення децентралізації й підвищення ролі органів місцевого самоврядування, що безпосередньо працюють із дітьми, їх батьками та особами, які їх замінюють. 5. Незважаючи на те, що органи державної влади мають різні повноваження, вони часто дублюють функції один одного. Це свідчить про необхідність перегляду існуючих відносин між державними органами і розробки нових підходів до взаємодії для об’єднання зусиль, що сприятиме підвищенню результативності та дієвості державного управління у досліджуваній сфері. 6. Стан забезпечення захисту прав дитини свідчить про певні суперечності у діяльності органів державної влади, а саме: між декларацією необхідності забезпечення прав дитини та реаліями вирішення проблем дитинства; між потребами дитини та соціально-економічними можливостями суспільства; між відповідальністю органів виконавчої влади та повноваженнями, їм делегованими; між принципом формування системи органів виконавчої влади, які забезпечують захист прав дитини, і доцільністю їх існування на певній території. 7. Чинне законодавство України в цілому відповідає міжнародним правовим нормам, проте ще існує множина проблем у реалізації прав дитини: значна кількість неузгоджених нормативно-правових актів; відсутність дійових механізмів реалізації навіть існуючих актів стосовно захисту прав дитини; невпорядкованість наявних правових актів у єдиній взаємопов’язаній системі; недостатня визначеність статусу посадових осіб та органів, що опікуються захистом прав дитини. 8. Реальне забезпечення прав дитини вимагає вдосконалення організаційно-правового механізму державного впливу, що визначається як соціально обумовлений та законодавчо закріплений комплекс узгоджених дій суб’єктів управління з реалізації закріплених правом її благ і здатний сприяти забезпеченню соціальної функції держави відповідно до основної мети світового співтовариства щодо створення гідного рівня життя, запровадження результативних засобів дотримання й захисту прав дитини. 9. Оскільки поняття „права людини” і „права дитини” не є ідентичними, їх змістовна специфіка повинна адекватно відображатися в законодавчих актах, наукових дослідженнях, а також під час вирішення практичних завдань стосовно гарантій захисту правового статусу дитини. Проте рівень розвитку наукових досліджень з даної тематики залишається низьким і не відповідає вимогам часу. Про недостатність досліджень питань дитинства у суспільних науках, зокрема в державному управлінні, свідчить відсутність відповідного індексу в універсальній десятковій класифікації (УДК). Питання щодо дітей і стану дитинства знаходяться в різних розділах класифікатора, але доречним і необхідним вважаємо надання пропозиції до Міжнародної федерації з інформації й документації (Federation Internationale de Documentation) щодо внесення до УДК додаткового індексу „Дитинство. Дитина і суспільство. Становище дитини”, аналогічного індексу 396 „Фемінізм. Жінка і суспільство. Становище жінки”. 10. Підготовка висококваліфікованих кадрів у сфері забезпечення захисту прав дитини повинна здійснюватись з урахуванням знань у галузі права й державного управління. Для цього необхідно розробити Державну програму підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації відповідних спеціалістів із залученням системи Національної академії державного управління при Президентові України. СПИСОК | 