1. Світло, утилітарне і психологічне значення якого в архітектурі достатньо вивчене, ще не одержало належної оцінки як формотворчий і знаково-символічний чинник організації внутрішнього простору християнської святині, форми будівлі, її смислонесучих елементів. Світло – засіб формування художнього образу будівлі, виявляє динаміку простору, напруженість архітектурної пластики та інтенсивність колористики, є фактором єдності простору. У просторі церкви світло – атрибут Служби Божої, релігійних обрядів, має особливе місце і значення, є складовою частиною сакрального образу святині, в моделюванні якого бере активну участь. Світло разом з його проявами і функціями входить у сферу кодифікації і герменевтичної інтерпретації того, що визнано за традиції Східної Церкви і перенесено в архітектуру храму через систему символів, прообразів, канонів. Архітектурно-просторова організація світла виразно характеризує специфіку церковної будівлі і її внутрішнього простору. 2. Для розкриття змісту категорії світла, його місця і значення у просторі української церкви розроблена методика аналітично-порівняльного і експериментального дослідження, за якою визначені функції світла у просторі святині, що формують богословську модель – прообраз світлового середовища церкви. Проаналізовано архітектурний уклад українських церков і їх світлове середовище, як об'єкти реалізації цієї моделі. Важливим методологічним вихідним пунктом дослідження виступає сакральний характер світла, яке визначається з позицій церковного канону, догматики богослов'я. Визначення богословської символіки світла, ієрархічної символіки просторів святині, символіки і значення штучних джерел світла у храмі, почерпнуті з богословських першоджерел, власне і розкривають поняття сакральності світла. 3. Виявлено, що у просторі церкви світло – феномен священного, символ усього божественного, атрибут Літургії. В архітектурі храму світло – явище архітектонічне, взаємодіючи з поверхнями і формами святині, виконує роль формотворчого і комунікативного елементу просторової структури храму. Воно – найважливіший чинник сприйняття простору і устрою святині, викликає у людини зорові реакції, пов'язані із виникненням і сприйняттям зорових образів. Багатоаспектність і поліфункціональність світла у просторі української церкви, вказує на необхідність систематизувати всі його функції і властивості у інтегроване поняття – "світлове середовище церкви", яке об’єднує богословський, архітектурний та світлотехнічний зміст. 4. У традиційній архітектурно-просторовій структурі української церкви визначено декілька рівнів організації її світлового середовища. Знаково-символічний і образно-символічний рівні, у яких символіка світла (рівнозначно із символікою джерел світла, світлонесучих і світловідбиваючих елементів церковної будівлі), виконуючи своє сакральне призначення у просторі і матеріальній оболонці святині, втілюється в архітектонічні категорії форм і світлових явищ. Світло урухомлює механізм матеріалізації сакрального образу у архітектурну форму ("світло зі сходу" – вікно в абсиді; "світло з висоти" – купол на високому світловому барабані та інше). Архітектурні форми і елементи святині, пов'язані зі світлом за певними принципами архітектурно-просторової організації, спираючись на прообрази, у відповідності з богословськими і богослужбовими вимогами, упорядковуються у структурну модель світлового середовища святині. Ця модель є архетипом в організації світлового середовища української церкви, частиною її цілісного образу (хрестовокупольний храм, тридільна церква, 1-,3-,5-,9-,13- банні храми). 5. Світлове середовище української церкви різних типів на окремих етапах розвитку церковної архітектури в Україні виявляється як результат перенесення образної інваріантної моделі світлового середовища у різні контексти культури і історії. У кожному конкретному випадку світлове середовище церкви є результатом взаємної синхронізації прообразної моделі-архетипу світлового середовища і цілісного образу святині, який континується в межах традиції, за принципами та засобами даного періоду розвитку архітектури з урахуванням всього спектру зовнішніх впливів. Упродовж усього періоду розвитку традиційної церковної архітектури в Україні архітектурно-просторова організація світлового середовища храмів відповідає богословським вимогам. 6. Встановлено, що середнє значення коефіцієнта природної освітленості у церквах (які досліджувались) змінюється у широких межах – від 0,4 % до 5 %. При цьому, завжди забезпечуються рівні освітленості, достатні для читання і сприйняття оздоби поверхонь храму. Поєднання природного та штучного освітлення звільняє від необхідності нормування природного освітлення, тим більше, що прагматична сторона освітлення повністю підпорядкована богословським і богослужбовим вимогам організації світлового середовища церкви. Враховуючи відносну незмінність штучного освітлення пропонуються значення середньої освітленості на горизонтальній поверхні у різних частинах церковної будівлі: притвір – 20-40 лк; нави – 50-100 лк; на тетраподі – 200-250 лк; солея, амвон – 300 лк; вівтар – 300 лк. 7. На основі теоретичних пошуків і за результатами емпіричних досліджень сформульовані основні принципи архітектурно-просторової організації світлового середовища української церкви: 1) домінування верхнього світла у просторі церкви; 2) ієрархічність організації світла в просторі церкви; 3) рівнозначущість прямого і відбитого світла; 4) мінімальна достатність світла у просторі святині; 5) відносна однорідність світла; 6) інтегральність природного і штучного світла в просторі церкви. Ці принципи залишились незмінними у часі розвитку церковної архітектури в Україні, і мусять надалі залишитися невід'ємною складовою загальної творчої концепції архітектора та у процесі об'ємно-просторового вирішення церковної будівлі. 8. Принципи і засоби організації світлового середовища церкви, генеза і еволюція сакральної символіки та архітектонічних форм генетично пов'язані зі світлом. Це стосується передусім природного світла, методи і засоби організації якого у сучасній церковній архітектурі нерідко суперечать архітектурній традиції та богословським вимогам. Архітектурно-просторова організація світлового середовища української церкви повинна бути традиційною у історичному і культурологічному аспектах та як методологічний постулат. Світлове середовище церкви, поряд з категоріями символу і архетипу, необхідно вважати методом перенесення традицій в українській церкві, ціннісним критерієм її архітектурно-просторової організації. Архітектура християнського храму східного обряду – це архітектура світла. |
